Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

– Ми вирішили відкритися лише тоді, коли Перелесник сам розкриє карти, інакше б ти нізащо не довірилася й не зрозуміла, що я бажаю тобі добра. І завжди бажав, – додав він.

Десь далеко закричала сова, у лісах завили вовки на молодий серп місяця.

– Дякую, за каблучку, – сказала Ксеня, коли навкруги знову стало тихо. – Напевно, тепер я маю тобі її повернути, вона вам тут іще знадобиться…

– Дійсно, знадобиться, – кивнув Іванко. – Але я заберу її трохи пізніше, нема куди її зараз покласти, а на палець вона мені замала, – розвів руками він.

– І спасибі, що попередив мене про поцілунок…

Іванко усміхнувся.

– Але ж і дали ви, дівчата, маху з Перелесником! Європейські жонґлери! У Наві не може бути ні Польщі, ні польських акробатів, що за минулий рік об’їхали півсвіту!

– Ти підслуховував наші розмови! – обурилася Ксеня.

– Я ж птах! – розсміявся він. – Мені багато дозволяється!

Коли всі вже спали навколо багаття, яке рівним світлом палахкотіло між сосен, Ксеня все ще не могла заснути. Вона сіла біля зачарованого вогнища й задивилася в язики його бурштинового полум’я. Вона знала, що цей вогонь – творіння Іванка, і що господар цієї ватри зараз сидить навпроти та дивиться на неї через стовп вогню.

– Скажи чесно, а я справді схожа на Мару?

– Хто тобі сказав таку дурницю?

– Ну… Я вперта, примхлива, іду по головам…

– Ти найкраще, що зі мною сталося тут за останні кілька сотень років.

Дівчата по селах уже починали плести вінки з квітів і духмяних трав, а хлопці – шукати хмиз на Купальську ватру, щоб уночі перестрибнути зі своєю коханою через очисний вогонь. У котрогось господаря, що мав дочку на виданні, молодики вже зняли ворота, повісивши на сусіднє дерево. А котрусь дівчину жартівники облили водою – щоб здорова була, казали вони, бо Купальська вода – цілюща, священна вода.

Ніхто цього дня не йшов у гори. Навіть вівчарі сиділи по своїх літниськах, пасучи худобу неподалік, бо знали, що цього дня в Карпатах починає владарювати нечисть. Дівчата одягали побільше намиста, хлопці чіпляли за пояс ножі й сокирки, а старше покоління повторювало замовляння від злиднів, домовиків і марух.

Тільки п’ятеро подорожніх цього дня безстрашно йшли стежками гірського хребта. Лише їм було відомо, що нечисть деякий час не потурбує місцевих горян; що сила Лади, яка на мить прокинулася в її чарівному перстні, і сили живого вогню та води, виявились сильнішими за всіх слуг дочки Чорнобога.

Чорногірський хребет, із Говерлою на одному боці й Чорногорою на іншому, радував подорожніх привітною погодою. Ксеня крокувала поруч із Іванком і його сестрою, а за ними, тримаючись за руки, ішли дві найкращі подруги.

– Ти сьогодні повернешся додому, у Яв, а я залишуся тут сама, у нашому замкненому світі… – сумно сказала Марічка, розглядаючи вкриті зеленими смереками схили гір удалині.

Леся співчутливо поглянула на подругу, а та продовжила:

– Принаймні, тепер я знаю, що моя бабуся-циганка не помилялася.

– Про що ти? – обернулася Ксеня, що почула відголоски розмови.

– Вона казала, що існує ще один світ – справжній Яв, а ми – лише його віддзеркалення, – пояснила всім Марічка. – Я не вірила їй так само, як не вірив ніхто, кому вона довіряла цю таємницю. Але я була ще надто мала, коли вона померла. Із часом, до мене теж почало приходити відчуття, що наш світ – лише вирваний шматочок. Люди все життя живуть у горах, і лише старезні діди розповідають казки про далекі країни, про дивовижні місця та подорожі, про людей, які носять дивний одяг і розмовляють незрозумілими мовами. І от, коли я нарешті погоджуюсь із думкою своєї покійної бабці, раптом до нашого села приїздять іноземні жонґлери! А потім приходите ви й кажете, що ідете на край світу, на Чорну гору…

– Подивившись на вас, – продовжила Марічка після невеликої паузи. – Я подумала: «Не інакше, як чарівниці йдуть будити зі сну Повелительку Ладу! Я повинна піти з ними й попрохати Ладу розповісти мені правду й навчити чаклувати». У відьом часто бувають зелені очі і… руде волосся. Але з першого ж дня, я зрозуміла, що ніякі ви не чаклунки й зовсім нічого не знаєте про наш світ. Дорогою я багато розпитувала Лесю і нарешті дізналася вашу таємницю.

– Чому ж ти не залишила нас?

– Ви були такі безпомічні самі! До того ж, я не довіряла Войтеку і, як виявилося, не дарма. Можливо, Лада все ж таки навчить мене чаклувати, і я зроблюся мольфарою…

Маринка загадково посміхнулася:

– Здається, ти вже зробилася нею.

Чим ближче друзі підходили до Чорної гори, тим більше туману наповзало з долин. Ксені здалося, що вона вже бачить верхівку палацу на вершині, але за якусь мить гора знову вкрилася пухнастим, мов цукрова вата, туманом.

Туман швидко заполонив схили, і невдовзі вже ввесь хребет був закутаний у білосніжну хмару, що ховала від мандрівників і одне одного, і тоненьку стежку, що невпинно вела до жаданої цілі.

Здавалося, стежка йде в нікуди, вона ніколи не скінчиться та буде вічно стелитися поміж білого марева. Раптом, мов у казці, нізвідки виринула кришталева стіна палацу.

Від несподіванки перехопило дух. Палац був дійсно кришталевий! Напівпрозорі стіни віддзеркалювали туман і обличчя подорожніх.

Ксеня підбігла до воріт, але величезні посріблені двері були наглухо зачинені. В пошуках підтримки, вона озирнулася на Іванка, але вони з Маринкою стояли поодаль, не поспішаючи підходити до палацу.

– Іванко, допоможи! – підійшла до нього Ксеня, ледь роздивляючись його обриси в тумані.

Іванко стояв, склавши руки на грудях і лише хитав головою.

– Це ваша фортеця. І вам її брати.

– Але чому? – не розуміла Ксеня, у відчаї розводячи руками. – Лада з нами не те що не буде розмовляти, вона навіть не пустить нас усередину! Мариночко, поклич її, вона тебе послухає!

Маринка не зрушила з місця. Де й поділась завжди привітна та весела її посмішка.

– В тому-то й справа, що не послухає. Ми не сміємо навіть наближатися до її палацу.

Дівчата здивовано подивились на Маринку, і вона пояснила:

– Колись Іванко з Ладою були найкращими друзями. Вона тоді іще жила в Яві, поміж людей, але часто заходила до нас на гостину. А коли в її житті сталася та… трагедія, вона вирішила оселитися тут. Іванко був перший і, напевно, єдиний, хто посмів вказати Ладі на всю безглуздість її вчинку, хто намагався повернути її до життя.

Маринка зробила