Читати книгу - "Війни Міллігана"

Він не помітив, як хтось підійшов до нього ззаду, аж раптом над головою з’явилася Біблія й боляче вдарила по лобі. А потім знов. І ще раз. Кожен удар супроводжувався голосом, який закликав:

– Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа заклинаю тебе, демоне! Облиш це тіло й душу!

Голос був схожий на Лінднера. томмі навіть був майже упевнений, що це він, але побачити його не вдавалося. До голови, наче навушники, причепили електроди, змащені якимось провідним гелем, а потім смикнули важіль. томмі почув, як навколо все загуло. У голові була єдина думка: ну хоч Річард поки відпочине від цих виродків…

А потім був удар. Перш ніж усе поглинула темрява, томмі встиг покликати на допомогу. Але рейджен не відповів.

Він отямився від пульсуючого болю у шиї та розплющив очі. Навколо стояли нечіткі люди, які ніяк не хотіли ставати чіткішими. Зап’ястя і ноги утримували залізні кайдани. Він був голий, за винятком простирадла, яким його прив’язали до столу через груди — наче розіп’яли на шматку заліза. Усе тіло розпікав біль. У обидва стегна щось вкололи.

Чийсь голос промовив:

— Вам, містере Мілліган, таки вдалося влаштувати виставу. Ви засунули свого носа в геть усі справи, які вас не стосуються. Ви не підкорюєтеся наказам. Ви ганьбуєте наш заклад у суді. Ваші адвокати завдали чимало неприємностей своїми скаргами у суд, дорожну поліцію та ФБР. Так от що я вам скажу, містере Мілліган: ви тут згнієте. Ви благатимете про смерть. Третій страйк, містере Мілліган! Аут!

Наступного дня доктор Лінднер зробив запис щодо переведення Міллігана у відділення № 9.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ

(доктор медичних наук Льюїс А. Лінднер)

19 грудня 1979 року, 9:30

…Беручи до уваги явні симптоми психозу, що були виявлені у пацієнта [Міллігана] під час вечірнього огляду вчора, я дійшов висновку, що йому потрібен більш упорядкований догляд. У зв’язку з цим я пропоную його терапевтичній команді перевести пацієнта до палати в закритому корпусі…

У історії хвороби є також звіт одного з наглядачів, у якому описується поведінка Міллігана, — він став одним з доказів необхідності переведення Біллі у відділення з максимально суворим наглядом.

ЗВІТ СВІДКА

Мене викликали у Ч. В. [чоловіче відділення], де п-та утримували задля того, щоб не дати йому завдати собі шкоди. П-т намагався звільнитися від ременів. Довелося перевести його у відділення № 9. П-т не говорив, але постійно намагався звільнитися від ременів. Довелося додатково прив’язати його полотном через груди, а пізніше ще й додатковим ременем через талію до обох боків ліжка. Приблизно о 2:00 він почав зв’язно говорити: попросив води і запитав, чи нікому не зашкодив. Під час цього інциденту ніхто не постраждав.

Підпис: Джордж Р. Неш, ПАС-ІІІ

Усі знали, що відділ інтенсивної терапії — це діра. А дев’яте відділення інтенсивної терапії — відділення з найсуворішим наглядом у всій клініці — це діра в дірі. Біллі Міллігана зв’язали та закрили в ізоляторі в найглухішому закутку дев’ятого відділення. У Лімі не існувало більш закритого та недоступного місця, ніж цей ізолятор.

Тут він не зможе нікого турбувати і його будуть повністю контролювати. Ніхто його більше не побачить і не почує. Жодної надії на порятунок.

Розділ 9

Кімната смерті

(1)

Над інформаційним стендом дев’ятого відділення висів плакат:

НЕ ДОТРИМУЄШСЯ ПРАВИЛ — ГОТУЙ ЗАД ДЛЯ ЧОБОТА!

Коли наглядачі командували «Дим!», пацієнтам дозволялося вийти з палати й піти у загальну залу, більш відому як «залу курців», де можна було нерухомо сидіти на стільці, тримаючи обидві ноги на підлозі. Якщо пацієнт хотів піти в туалет, почитати книжку чи щось запитати, він мав підняти руку і дочекатися, поки на нього звернуть увагу. Щоб повернутися назад у свою кімнату, теж треба було спитати дозволу.

Група контролю пацієнтів — їх ще називали загоном бугаїв — мала абсолютну владу над «небезпечними психами» та обходилася з ними, як із вибухівкою.

(2)

Коли Мілліган розплющив очі в ізоляторі дев’ятого відділення, то навіть не знав, хто він такий. Виявилося, що його прив’язали до ліжка, обкололи «Торазином» та лишили на холоді з відчиненим вікном.

Ніхто всередині не знав, за що.

Почався сплутаний час.

Нарешті двері ізолятора відчинилися, і шона осліпило яскравим світлом. Він був голодний, хотів пити, страшенно ослаб, і ніхто не сказав йому, що відбувається. Якісь тьмяні силуети без облич увійшли всередину, і він знов відчув укол. Було боляче. Роти силуетів відкривалися та щось говорили, але звуків він не чув.

Двері лишилися відчиненими, але шон не міг поворухнутися. Двері до нього теж не квапилися. Ну і висіть там на своїх петлях… йому все одно. Він просто сидітиме тут вічно. Без жодного слова.

Як він опинився в іншій кімнаті, не такій темній, як попередня? Значить… Тут. Чи немає… На його плечах була ковдра. Навколо у цій сірій кімнаті ходили люди. Він не дивився ні на кого — знав, що не можна. Звуків немає — він глухий. Ну то й що? Яка різниця? Усім начхати. Його стілець був великий і жовтий — він хотів встати, але чоловік з ключами штовхнув його назад.

Годинник. Книжки. Сирени. Вихід. Учитель так казав. А хто такий Учитель? А хто це думає? Просто слухай. Годинник каже, час іти. Час спати. Не можна втратити час, якщо не маєш часу. Від часу тікаєш, коли треба втекти від теперішнього. Час переносить у інше місце.

«Що відбувається? Хто це думає?»

«Не має значення, — відповіла думка».

«Я хочу знати, хто ти».

«Ну, тоді припустімо, що я друг родини».

«Я ненавиджу тебе».

«Я знаю, — відповіла думка. — Я — це ти».

шон ударив кулаком у жерстяне дзеркало, щоб сфокусувати свідомість. Потім він спробував подзижчати, щоб відчути вібрацію в голові. Так уже краще. Звуків не чути, але принаймні хоч щось.

Коли чоловік з ключами пішов геть, джейсон сів на ліжку й потягнувся, щоб розім’яти спину. Він потер голову долонями і пішов роздивлятися спільну залу.

джейсон опустив ноги на підлогу й почав уставати, аж раптом ноги провалилися кудись униз. Він перелякався, що вся будівля провалиться під землю, і спробував за щось ухопитися —