Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Ми його шукаємо, – сказав інспектор Кредок і промовив ці три слова з глибокою переконаністю.

Він подякував Альфредові й відпустив його.

– Ви знаєте, – сказав він Бейкону, – я десь бачив цього суб’єкта раніше…

Інспектор Бейкон висловив свій присуд.

– Лукавий тип, – сказав він. – Такий хитрий, що може перехитрувати й самого себе.

ІІ

– Не думаю, що вам буде якась користь від розмови зі мною, – сказав Браєн Істлі тоном вибачення, заходячи до кімнати й завагавшись на порозі. – Я, власне кажучи, не належу до цієї родини.

– То ви містер Браєн Істлі, чоловік Едіт Крекенторп, яка померла п’ять років тому?

– Так, це я.

– Ми вам вельми вдячні, містере Істлі, що ви до нас прийшли, а надто якщо ви можете розповісти якісь факти, здатні допомогти в нашому розслідуванні.

– Але я не можу розповісти вам нічого істотного. Я хотів би, але не можу. Ця подія здається неймовірно дивною, чи не так? Яка дівчина наважилася б прийти й зустрітися з чоловіком у такій холодній старій коморі, на протягах, посеред зими? Де навіть чаю випити не можна!

– Це й справді здається напрочуд дивним, – погодився інспектор Кредок.

– Чи правда, що вона іноземка? Ходять такі чутки.

– Цей факт нічого вам не підказує?

Інспектор подивився на нього гострим поглядом, але Браєн залишився незворушно приязним.

– Ні, абсолютно нічого, якщо сказати правду.

– Можливо, вона була француженкою? – запитав інспектор Бейкон із чорною підозрою в голосі.

Браєн злегка пожвавішав. Його сині очі зблиснули зацікавленням, і він смикнув свої довгі русяві вуса.

– Справді? Дівчина з веселого Парижа? – Він похитав головою. – Таке припущення робить нашу історію ще менш імовірною, чи не так? Вам доводилося бачити парижанку, яка розгулювала б по коморах? Або вбивцю, схильного ховати труп у саркофазі? Не зустрічали суб’єктів із таким дивним комплексом? Можливо, він уявляв себе Калігулою6 або кимось таким?

Інспектор Кредок не визнав за потрібне навіть спростовувати таку химерну версію. Натомість він запитав, так, ніби ця думка спала йому цілком випадково:

– А ніхто в родині не був якось пов’язаний із Францією… або… або, може, хтось мав там жінку, про яку вам відомо?

Браєн сказав, що Крекенторпи – народ не вельми схильний до розгульного життя.

– Гарольд респектабельно одружений, – сказав він. – Жінка з обличчям риби, дочка якогось збіднілого пера. Не думаю, щоб Альфред міг надто захоплюватися жінками – він присвятив життя всіляким темним оборудкам, які зазвичай закінчуються погано. Щодо Седріка, то він, либонь, має кількох іспанських сеньйорит, які стрибають для нього крізь кільця на тому острові Ібіца. Жінки схильні упадати за Седріком, хоч він майже не голиться й має такий вигляд, ніби ніколи не миється. Не знаю, чому це так приваблює жінок, але, схоже, приваблює – я вам не вельми допоміг, чи не так?

Він широко всміхнувся, дивлячись на них.

– Ліпше залучіть до цієї роботи юного Александера. Він та його приятель Джеймс Стодарт-Вест із великим ентузіазмом зайнялися пошуком доказів. Закладаюся, вони щось таки знайдуть.

Інспектор Кредок висловив надію, що вони справді щось знайдуть. Після чого подякував Браєну Істлі і сказав, що тепер хоче поговорити з міс Еммою Крекенторп.

ІІІ

Інспектор Кредок тепер придивився з більшою увагою до міс Емми Крекенторп, ніж раніше. Він досі не міг зрозуміти, чому так змінився вираз її обличчя перед ланчем, коли мова зайшла про те, що вбита дівчина, можливо, француженка.

Спокійна жінка. Не дурна. Але й не обдарована якимсь особливим шармом або блиском. Одна з тих зручних приємних жінок, чию привабливість чоловіки оцінюють як дар природи і які вміють перетворювати будинок на зручну домівку, створюючи в ньому атмосферу затишку й лагідної гармонії. Саме такою здалася Емма Крекенторп інспекторові Кредоку.

Жінок такого зразка нерідко недооцінюють. За своєю спокійною зовнішністю вони ховають силу характеру, їхню думку треба поважати. «Не можна виключати, – подумав Кредок, – що ключ до таємниці задушеної жінки, знайденої в саркофазі, лежить десь у далеких закутнях свідомості Емми».

Поки ці думки вертілися в його голові, Кредок ставив різні малозначущі запитання.

– Я не думаю, що ви приховуєте щось таке, чого досі не сказали інспекторові Бейкону, – сказав він. – Тому не ставитиму вам багатьох запитань.

– Будь ласка, ставте мені які завгодно запитання.

– Як повідомив вам містер Вімборн, ми дійшли висновку, що задушена жінка не була жителькою цієї місцевості. Таке повідомлення могло заспокоїти вас, – принаймні, містер Вімборн дуже на це сподівався, – але воно ускладнило наші проблеми. Тепер її не так легко буде впізнати.

– Але хіба вона нічого не мала при собі? Сумочки? Паперів?

Кредок похитав головою.

– Ані сумочки, ані чогось у її кишенях?

– Ви не маєте ніякого уявлення про те, як її звуть? Або звідки вона приїхала? Ніякої інформації або бодай здогадів?

Кредок сказав самому собі: вона дуже хоче знати, що то була за жінка. Чи таке бажання вона мала й раніше, цікаво було б знати. Інспектор Бейкон не сказав, щоб у нього виникло таке враження, а він чоловік проникливий…

– Ми нічого про неї не знаємо, – сказав він. – Саме тому ми сподівалися, що хтось із вас зможе допомогти нам. Ви впевнені в тому, що зовсім її не знаєте? Навіть якщо ви її не впізнали, можете припустити, ким вона може бути?

Він подумав чи, може, так собі уявив, що виникла дуже коротка пауза, перш ніж вона відповіла:

– Я не маю найменшого уявлення.

Потроху поведінка інспектора Кредока змінилася. Це можна було помітити лише з того, що його голос зазвучав твердіше:

– Коли містер Вімборн повідомив вам, що знайдена в саркофазі жінка була іноземкою, чому ви припустили, що вона француженка?

Емма не була спантеличена. Її брови злегка піднялися.

– Хіба я так сказала? Атож, пригадую, так і було. Я не знаю, чому я тоді це сказала – можливо, тому, що ми вважаємо всіх іноземців французами, доки не буде з’ясовано, до якої ж національності вони справді належать. Більшість іноземців у цій країні є французами, хіба ні?

– О, я б цього не сказав, міс Крекенторп. Принаймні, не сьогодні. Ми маємо тут представників надто багатьох національностей – італійців, німців, австрійців, людей зі скандинавських країн.

– Так. Певно, ви маєте слушність.

– То, може, ви мали якусь спеціальну причину подумати, що та жінка була француженкою?

Вона не поквапилася спростувати його припущення. Лише замислилася на хвилину, а тоді похитала головою й відповіла майже з жалем у голосі:

– Ні. Насправді я так не думаю.

Її погляд зустрівся з його поглядом, і вона не закліпала, не відвела очей. Кредок подивився на інспектора Бейкона. Останній нахилився вперед і показав їй невеличку пудреницю, прикрашену емаллю.

– Ви впізнаєте цю річ, міс Крекенторп?

Вона взяла пудреницю й оглянула її.

– Ні. Можу точно сказати, що вона не моя.

– Ви не маєте якогось уявлення, кому вона може належати?

– Ні.