Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Підігнав коней і зупинився. Скинув із шиї віжки, витер рукавом почервоніле від напруги обличчя й скрушно мовив у підтвердження моїх думок:
— Тяжко стало, Андрійку, орати. Доки чувся в силі, то й земля була молодою, шиковнішою, а тепер самого треба уже за плугом тягнути.
— А хто вас неволить орати? — спитав якомога спокійніше батько. — Свою борозну вже відрізали, поле засіяли, то й врожай зібрали красний. Час, може, вже й спочити.
— Е-е-е, ні, — похитав головою дід, загадково усміхнувшись. — Доки серце гонить по жилах здорову кров, доти людині земля не дасть спокою. Це моє поле, — обвів рукою довкола, — і воно мені, як дитина, найлюбіше.
— Було ваше, няню, — мовив, натискуючи на кожне слово, батько. — Вам добре відомо, що землю вашу в колгосп забрали. Та чого ж ви вийшли орати? Чи, може, надумали записатися туди?
— Ой, не гніви, сину, Бога і вітця свого, — помахав попереджувально пальцем дід. — Сам добре знаєш, якими кервавими мозолями я наживав кожен клапоть. Недосипав, недоїдав, ні вам, дітям, ні собі, ні матері спочинку не давав, а тепер що? Все чортові під хвіст? — дід підійшов ближче й питально глянув батькові у вічі.
— Не майте жури. У чорта хвіст, видиться мені, закороткий для такого поля. Людям піде… — сказав у тон батько.
— Це котрим людям? — здивовано й грізно спитав дід. — Тим жебракам, лайдакам, що все життя у корчмах сиділи і про життя мудрували, а як наспівали весна і літо, в мандри давалися по світах, аби тільки руки біля землі не забруднити?
— А біля котрої землі, няню, могли погріти долоні? Ану лишень покажіть мені.
Дід сердито метнув зором навкруги, пробіг очима по куцих царинах довкола села, й запал його знидів.
— Отож, отож, няню. А гнали їх, як говорите, жебраків, по світах такі, як ви, і біда, бо інакше би з голоду перемерли. А коли, б’ючи поклони, йшли до вас роботу просити, то ви вибирали наймоцніших і тих, хто перед вами здалеку хребет гнув. А чи пам’ятаєте, коли по смерті Дзьобака прийшла його жінка з трирічною дівчинкою на жнива проситися? І що ви зробили?
При цих словах дід зляканим і лютим поглядом кинув на батька і опустив голову.
— Чи, може, забули, няню, про Дзьобака, Дзьобачку? — перепитав батько. — Коротка, ой коротка, як козячий ріг, у вас пам’ять. Дуже вас прошу, не робіть собі біди, а мені ганьби. Лишайтеся цієї роботи.
Дід, занурившись поглядом у землю, мовчав. Батько теж.
— Ой, няню, няню, що ж із вас нелюда вчинило? Ніколи не забуду, які були щасливі, коли я, семирічний, вперше з вами вийшов орати сюди нашу маленьку нивку, — мовив батько уже спокійніше, із жалем. — Як ви раділи з нами першому хлібові. І ви тоді ладні були ним накормити весь голодуючий світ. А потім, потім!.. Що з вами сталося потім?
Дід не дав довершити батькові розмову. Голова його різко сіпонулася, очі божевільно зблиснули, і, розвівши руки, він упав долілиць на свіжу ораницю.
— Не віддам! Не віддам нікому. Хай сама мати Господня сюди зійде! — заричав на все поле. — Це моя земля! — раптом схопився, став на коліна й пучками пальців почав швидко розгрібати ріллю. — Тут, у цій землі, кожна комаха, корінець і зернина впізнають мене в обличчя, тут кожна пташина мені з неба кланяється, тут мої ноги кожен свій слід пам’ятають, — голосив, розгрібаючи пальцями ріллю. Потім зачерпнув жменю, дмухнув на неї і продовжив: — Ось черв’ячок. Правда, хробачку, ти знаєш мене? Я твій ґазда, добрий ґазда. Скажи он, як тобі солодко жилося у моїй землі, а тепер тебе від мене хочуть забрати. Нас розлучають. Скажи, тваринко Божа, що я всіх, навіть братів твоїх знаю тут по імені. Кожна травинка мені радіє на цій землі.
— Встаньте! — несподівано злютів батько. — Чуєте, встаньте! І вам, такому гордому ґазді, не ганьба на колінах клячати? — підійшов миттю до старого, схопив за руки і підняв. — Забули вже про честь?
Дід вирвався, сів, тяжко дихаючи, на передплужник і стиснув руками голову.
7
…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.
— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов уперше вздрів нас.
— Колядувати вам і повіншувати щасливих різдвяних свят! — зніяковіло відповів я.
— Ну то колядуйте, — зійшов на ґанок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.
І тут Павло почав колядку, якої я ніколи не чув.
Коли Божа Мати по світу ходила,
Вона своє дитя в утробі носила.
Прийшла в одну хату, на ніч ся просила,
Бо родів хвилина вже ся приблизила.
В хаті коваль бував, а вона сказала:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилуй і прости. Роман-покаяння», після закриття браузера.