Читати книгу - "Демократія"

У тимчасовому перемир'ї президент і Дума домовилися про політичний референдум, який наразі передбачав ґрунтовний перегляд громадського ладу. У цьому голосуванні Єльцина підтримали 59 % населення, а 49 % воліли нових виборів Думи і президента.

Багато росіян вважали, що конституційна реформа — єдина відповідь на відверте порушення функцій нових інститутів. Не дивно, що адміністрація президента і думський комітет подали абсолютно різні версії нової конституції. Єльцин хотів сильної президентської влади. Опозиція, зокрема віце-президент Александр Руцькой, звинуватила його в бажанні встановити диктатуру. Єльцин тимчасово відсторонив Руцького, який подав на нього позов до Конституційного суду.

Можна було б подумати, що ця тяганина між президентом і Думою та їхні звертання до судів є обнадійливою ознакою демократії. Але це не так. Доки російські громадяни страждали від економічної руїни, а московські вулиці день у день ставали небезпечнішими, політики в Москві билися над конституційними проблемами й здавалися далекими від проблем народу. Урядування зайшло в глухий кут.

Єльцин призупинив чинність Думи. Конституційний суд оголосив його указ неконституційним. З'їзд народних депутатів проголосував за його імпічмент. І бурхливі демонстрації в Москві не забарилися. Після доби безладу Єльцин узявся придушувати повстання військовою силою. Армійські частини штурмували Думу, і Руцькой, який пробував здатися, був заарештований за антидержавну змову. Чинність Конституційного суду призупинено. У цьому протистоянні полягло 140 душ.

На тлі такого насильства і протистояння росіяни пішли на виборчі дільниці, щоб обрати нову Думу й проголосувати за конституційний референдум у грудні 1993 року. Два місяці остаточні результати не оголошувалися. В оприлюднених результатах на ліберальні партії припало тільки 34,2 % голосів. Партії, які входили до вільної конфедерації опозиціонерів Єльцину, набрали 43,3 %.

Насправді ж ліберальні партії не змогли провести ефективні кампанії, а натомість поринули у взаємну критику й дискредитацію. Спроба в останню хвилину вийти об'єднаним блоком не вдалася, бо лідери провідних партій відмовилися співпрацювати. Після катастрофічної поразки в 1993 році ці лідери зневірилися й утратили свою ефективність. Кілька партій пов'язувалися з однією особою, як-от «Яблуко» Григорія Явлінського, а не з політичними платформами. Партії стяли осторонь від народу й не мали програм реального урядування. Поза межами Москви й Санкт-Петербурга про ці ліберальні сили взагалі ніхто не знав.

Таке бурхливе народження першої російської конституції 1993 року і постійна ворожість думців до президента знищили шанси на ефективне урядування законодавчої та виконавчої гілок влади. Власне, Єльцин керував дедалі більше за допомогою декретів, зокрема в економіці, принагідно ігноруючи Думу. Він зробив багато для вивільнення росіян, але мало для перетворення особистої позиції й влади в інститут президентства. Його правління стало егоцентричним та непередбачуваним.

Перший президент країни задає тон поведінці наступних. Уявіть-но собі, чи погодився б Джордж Вашингтон із бажанням інших зробити його королем. Натомість він розумів, що президентство має бути чимось більшим за особу, яка працює в цій інституції. Нельсон Мандела відмовився йти на другий термін, аби показати іншим, що президентство — не персональна дідизна. Єльцин чинив інакше й ставав дедалі свавільнішим. Тому молоді інститути нового російського уряду не набрали сили й легітимності та були просто відкинуті.

На вибори 1996 року Єльцин уже йшов із популістським месиджем, звертаючись до вулиці, а не до демократичних інститутів. Він критикував власного прем'єра, бо він «забуває про людей, що живуть на зарплатню й пенсію». У першому турі він одержав 36 % голосів, і тому перед другим здійснив повну чистку уряду. Виглядало, що він самоусунувся від відповідальності за все, що коїться в країні.

Прихід демократії був також затьмарений Чечнею і поширенням тероризму в російських містах. Перед 1994 роком норовлива республіка на нестабільному півдні країни, що мала мусульманську більшість, загрузла в громадянській війні. Після провалу мирних переговорів восени Єльцин наказав розпочати вторгнення в Чечню силами 40 000 солдатів федеральних сухопутних військ. Війна вирувала упродовж 20 місяців, полягло понад 5 000 російських вояків і десятки тисяч чеченців. Війна була непопулярною, але її терпіли. Коли 1995 року лідер чеченських військовиків Шаміль Басаєв узяв тисячу заручників у самій Росії, уряд погодився поновити переговори. Але відтоді примножувалося горе росіян у країні через придушення народів півдня, що становили мусульманську більшість. Відтоді Басаєв потрапив у погану компанію, відбув навчання в «Аль-Каїді», ще більше радикалізувався, через що росіяни закликали вжити жорсткіших заходів проти ненависних меншин, які нібито загрожували їхній Вітчизні.

І, нарешті, була проблема зі здоров'ям Бориса Єльцина. Президента постійно шпиталізували, і він зникав із поля зору з лячною частотою. У той час як Росія дедалі глибше загрузала в клопотах, особливо під час азійської фінансової кризи 1997—1998 років, Борис Єльцин не викликав довіри ні у свого народу, ані в зарубіжних лідерів.

1999 року виснажений Єльцин призначив колишнього офіцера КДБ Владіміра Путіна своїм четвертим прем'єром за півтора року. А вже 31 грудня 1999 року Єльцин подав у відставку, призначивши Путіна виконувати обов'язки російського президента. Через три місяці Путіна було обрано президентом на березневих виборах 2000 року. Багато хто вважає, що його було обрано лише тому, бо він єдиний — колишній полковник КДБ — був готовий захищати сім'ю Єльцина та її неправедні статки. Цей учинок Єльцина матиме драматичні наслідки для майбутнього Росії. Треба ще не забувати, що одним із можливих кандидатів на посаду був покійний ліберальний герой Борис Нємцов.

Початок переходу до демократії завершується

Ми тепер знаємо, що з часом Владімір Путін стане самодержцем удома і агресором на зовнішній арені, а тому важко повертатись у минуле і безпристрасно дивитися на обставини його приходу до влади. Наприкінці 1990-х російська держава потребувала реконструкції, відновлення довіри до керівництва та припинення хаосу.

Росіяни були налякані. Впродовж усієї історії країни тривожні часи асоціювалися зі слабкою державою, слабкими лідерами, ворогами, які ласилися на вразливі терени. Сильна держава й сильна людина асоціювалися з ладом і безпекою. Це стане покликом Владіміра Путіна, якого вибрав хирлявий та змарнілий Борис Єльцин і зробив своїм наступником.

На час приходу Путіна до влади зусилля Єльцина, скеровані на стримування ситуації в Чечні, не мали ефекту. Російські міста зазнавали дедалі частіших терористичних нападів із розворушеного регіону. Витоки