Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Рута втерла очі рушником – сльози не повинні потрапити на книгу, що й так на ладан дише. Дівчина заплющила очі й відкрила рукопис десь посередині. Завиті літери посеред сторінки склали слова «Отворот від себе».

Олесь шукав Руту на цвинтарі. Отець Никодим сповістив. А ще просив облишити її в спокої, але Олесь навіть не став слухати старого. Не міг він уже її облишити. Хоч би й хотів, а не міг. Вона була потрібна йому, щоб здійснити задум. Вона подобалась йому як розмовниця, товаришка. Із нею було легко, і водночас, вона не давала йому розледащіти. Рута була… Та що за недоречні думки! Спершу він мав завершити свій план! А вже тоді… Проте Олесь не мав часу думати про таке далеке майбутнє. Сьогодні вночі він знайде Руту, і вони разом утечуть із міста. Уже сьогодні, вибору не було.

Київ накрила тиха безвітряна ніч, і від того на пустому цвинтарі робилося ще лячніше. Не рятував ні свіжий запах весни, яка щодня набирала обертів, ні віддалений собачий брехіт.

– …красна дівчина, із воріт у двері, із дверей у чисте поле, на небо споглядаючи…

Олесь наближався на голос.

– …вирию я ямку, покладу туди любов раба божого Захарія… – моторошно в тиші цвинтаря задзвеніли слова.

– Руто, серце моє, я на власні очі бачив як у Парижі одну таку, як ти, живцем на багатті спалили. Кажуть, вона теж на кладовищі свічки запалювала й кров кішкам пускала…

Дівчина здригнулась від несподіванки, але ритуал не перервала. У її руках був келих, ледь не до країв наповнений червоним вином, і ніж. Навколо горіло п'ять встромлених у землю свічок.

– …схороню її на віки вічні…

– Нам треба йти, Руто. Без жартів, маємо тікати! Мій брат у місті. За якусь мить він уже буде в дядька. У нього з півсотні озброєних жовнірів.

– Отак вже й півсотні! – не витримала Рута, відриваючись таки від слів замовляння. – То пересидь у мене в хаті. Хто тебе там шукатиме, злидню?

– Як хто? Уже весь Київ знає, що я з «блаженною» вештаюся! Що всі стоять у черзі, а я «за так» проходжу. Про нас такий поговір іде, що навіть твоя святість його не спиняє. Думаєш, не знайде той ірод тебе й мене? А треба, то і Никодима знайде! Юрась же нас шукати сюди приїхав, не інакше.

– Не нас, а тебе.

– Та хіба він не знає, що то ти мені втекти допомогла? Ой та що я з тобою зараз ляси точу, ходи вже, не гаймо часу! – зірвався на крик Олесь, і тут таки стишився. – Нас уже чекають запряжені коні…

– Я маю завершити обряд до ранкової зорі. Саме встигну забігти до хати…

– Ні-ні-ні! – ухопив її за зап'ясток Олесь, збиваючи ногами свічки й розхлюпуючи вино. – Маємо бігти зараз!

І потягнув її за собою, незважаючи на опір і вельми неприємні вигуки в свій бік.

– Це ти божевільний, а не я. Чуєш! Це ти божевільний! – Рута випустила з рук ніж, і тепер намагалася на ходу перелити рештки вина в шкіряний бурдюк.

На дорозі справді стояли двоє осідланих коней.

– Ти ж не хочеш, щоб я тебе тут кинув, на поталу ворогам?

– Трясця твоїй матері, паничу! – лише й сказала Рута, стрибаючи в сідло.

Щастя, що у калиті, дбайливо загорнена в рушник, лежала мамина книга.

Добрий хабар – і вартовий відчинив ворота. Зорі освітлювали шлях, а потім вийшов місяць і зробилося світло, майже як удень. Подекуди попід деревами, у низинах, ще досі лежали кучугури снігу, що виблискували коштовним сріблом. Але подорожні вже не мали сил на милування лісами, вони все їхали та їхали. Усю дорогу втомлено мовчали, ніби збираючи слова для наступної перепалки. Аж під ранок вони побачили на дорозі бородатого чолов'ягу, що спинив їх помахом руки. Він повів подорожніх манівцями уздовж річки, аж доки вони не виїхали на галявину до чималого наметового табору. Догорали вогнища, біля яких куняли вартові, чутно було, як хроплять люди в наметах.

Захар підбіг до Рути, допомагаючи їй злізти з коня.

– І ти тут? Ну, звісно, – зітхнула вона.

– Хіба панночка моя не рада мене бачити? Я зробив все, як сказала моя кохана. Я слухався кожного слова пана Чернецького.

– Та добре вже, – зітхнула Рута. – Може, є щось поїсти? Цілий день, мов проклята сьогодні, і миті не передихнула…

– Не така ти вже й блаженна, – сказав хтось за її спиною.

– Я ж говорив, що вона звичайна відьма, – підтвердив інший голос.

– Василю, глянь, так це ж вона на Поділ ту хворь наслала, коли добрих людей на очах покрутило?

– Це коли ті добрі люди зарубали мого батька в мене на очах? – ніби байдуже відповіла Рута, повертаючись до чоловіків обличчям.

Більше ніхто не посмів говорити, а вона була тому й рада. Роздмухала вогнище, зігріла руки. Захар приніс паляницю й кружалець ковбаси.

– Ти – мій рятівник, – раптом лагідно сказала вона. – Вип'єш?

Дівчина протягнула Захару бурдюк із заговореним вином і той, не замислюючись, випив.

За мить підійшов і Олесь.

– Бенкетуєте? Могли б і мене до столу запросити, красна дівчина та раб Божий Захарій, – із усмішкою сказав він.

– А що з Настунею? – пропустила повз вуха кепкування Рута.

– Лишилася з моїм хрещеним. От-от розродиться.

– Переймаєшся за неї?

– Чого б це? Бісова дівка, так мене дратувала, що думав, приб'ю ненароком.

– Ой, а я думала, вам непогано разом було…

– Зроби мені ласку, – перейшов на шепіт Олесь. – Візьми ось цього дурнуватого, – указав на Захара він, – і сходіть на зорі подивіться. Та ж гляди, на їжака голою дупою нехай тебе не садить!

– А чому б не сходити, – раптом відрізала Рута.

Дівчина впритул дивилася на Олеся своїми бурштиновими очима, які раніше здавалися йому такими маленькими, аж раптом перетворилися на безкінечність. Йому хотілося про це сказати, а може, навіть прокричати на весь ліс, та натомість він сказав зовсім інакше:

– Бач, хоч хтось тебе хоче. А ти, дурне дівча, розчаклувати його думала!

Кинувши злий погляд на панича, Рута стрімко підвелася й поманила рукою Захара, який весь цей час тримався трохи осторонь.

– Відведи мене до річки, – сказала вона.

Захар згорблено підійшов і взяв її за лікоть. Його рука затрусилася, лишень він торкнувся рукава дівчини.

Вони пішли не озираючись, а Олесь ще довго дивився на їхні постаті на тлі світанкової