Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Через кілька тижнів по тому, у лютому, усіх членів групи, за винятком однієї особи, було страчено. Їх розстріляли у фортеці Мон-Валер’єн і поховали на цвинтарі Іврі, а де Голль відвідував їхні могили у товаристві Леона. Цією винятковою особою, яка на короткий час уникнула смерті, була Ольга Банчик, єдина жінка в групі. Їй стяли голову у Штутгарті через кілька тижнів, у її тридцять третій день народження.

Пам’ять про ці страти було увіковічено в поемі Луї Арагона «Червоний плакат». У своєму вірші, написаному 1955 року, поет спирався на останній лист Манушяна своїй дружині. Ті рядки пізніше надихнули відомого співака Лео Ферре написати пісню, яка була мені добре відома ще з дитинства, мабуть, тому що Леон її знав:

Я бажаю усім щастя, я бажаю щастя тим, хто виживе,

Я вмираю без ненависті до німецького народу,

Прощавайте, страждання і незгоди.{76}

Коли де Голль відвідував могили, Леон був серед його оточення. Чи був він знайомий з тими двадцятьма трьома? Одна людина на плакаті була мені відома, це Моріс Фінгерцвейг, польський єврей, якому було лише двадцять, коли його стратили.

Я упізнав це ім’я, бо пригадав Люсетт, подругу дитинства моєї матері. Коли закінчилася окупація, вони щоранку разом йшли до школи. Потім вона вийшла заміж за Люсьєна Фінгерцвейга, кузена страченого юнака. Чоловік Люсетт згодом розповів мені, що Леон контактував з групою, але не міг додати жодних подробиць. «Ось чому на цвинтарі Іврі він був ближче до тієї частини процесії, яка йшла попереду», — пояснив Люсьєн.

23

Коли окупація Парижа завершилася, доля Мальке, Густи, Лаури чи будь-кого з членів родини з Лемберга і Жовкви Леонові була невідома. Газетні статті повідомляли про масові вбивства у концентраційних таборах. У пресі почали з’являтися назви таких місць, як Треблінка та Аушвіц. Леон, мабуть, боявся найгіршого, але сподівався на краще.

Створювалися нові організації. У березні 1945 року Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет заснував Єврейський комітет соціальної допомоги і відбудови (Comité Juif d'Action Sociale et de Reconstruction). Коли 30 квітня Леон дізнався новини про самогубство Гітлера, він працював у цьому Єврейському комітеті, який розташовувався в центрі Парижа, у готелі Лютеція, колишній штаб-квартирі гестапо. Через тиждень генерал Альфред Йодль підписав Акт про безумовну капітуляцію. У липні Леона призначили керівником одного з відділів комітету. Втім, з документа, який зберігся серед його паперів, вицвілого посвідчення особи сірого кольору, було незрозуміло, якого саме відділу. Леон ніколи не розповідав мені про цю організацію. Лише казав, що вона постала з руху Французького Опору і займалася реінтеграцією біженців і уцілілих в’язнів концентраційних таборів у післявоєнне життя. Спогади моєї матері про ті часи обмежувалися згадкою про те, як до них на вулицю Броньяр час від часу приходив якийсь чоловік або жінка, щоб разом пообідати і поспілкуватися. Не один і не одна тоді наклали на себе руки.

Все ж Леон дочекався хоч якоїсь обнадійливої новини. У квітні, після шести років, упродовж яких він не бачився зі своїм другом Максом, він знайшов одну адресу у Нью-Йорку і написав туди листа. У липні отримав відповідь. Радість через відновлення зв’язку була змішана зі страхом за невідому долю інших членів родини. «Поки немає жодних поганих новин{77}, — писав Макс Леонові, — я не втрачатиму надії. Які новини про твою сім’ю?» — цікавився Макс. Він перелічив тих, від кого чекав звістки, включно з його зниклими братами. Лист закінчувався засвідченням теплих почуттів, заохоченням Леона і Рити перебиратися до Америки і пропозицією допомогти у цьому з візами. У липні 1946 року Леон та Рита зареєструвалися в американському консульстві Парижа для отримання дозволу емігрувати до США. Рита зареєструвалася як австрійка, Леон — як поляк.

24

Приблизно тоді «Ле Монд» та інші газети повідомляли, що союзники обговорюють можливість створення міжнародного трибуналу для проведення судового процесу над головними нацистами. Результатом перемовин стало таке рішення: трибунал матиме вісім суддів, двоє з яких французи. Леон, імовірно, знав одного з них{78} принаймні на ім’я, це був Робер Фалько, колишній суддя апеляційного суду Парижа.

У жовтні 1945 року перед трибуналом було висунуто офіційне обвинувачення щодо двадцяти двох підсудних. «Ле Монд» на своїх сторінках описував діяння, в яких їх звинувачено, і звернув увагу на новий злочин — «геноцид». «Які ознаки цього злочину, — цікавиться газета, — і де він бере свій початок?» Відповідь на це питання було отримано під час інтерв’ю з чоловіком, який, як казали, винайшов цей термін. Це був Рафал Лемкін, американський професор. Відповідаючи перед журналістом на питання про практичні наслідки, Лемкін послався на події, що мали місце у Відні і Польщі, з якими так тісно був пов’язаний Леон. «Якщо у майбутньому держава діє у такий спосіб, який має на меті знищити національну чи расову меншину серед свого населення, — розповідав Лемкін французьким читачам, — особу, яка вчинила цей злочин, може бути заарештовано, якщо вона покине межі своєї країни»{79}.

Посилання на події у Відні і Польщі знову нагадало Леонові про родину, від якої не було жодної звістки. Його батько Пінкас і його брат Еміль наприкінці 1914 року вже були мертвими, але що сталося з тими, хто залишився у Відні, Лемберзі і Жовкві?

Тоді, 1945 року, Леон не мав жодної інформації, але тепер я її мав. Він ніколи не казав мені, що тих, кого він пам’ятав з дитинства, усіх без винятку членів великої галицької родини Бухгольців і Флашнерів, було вбито. З усіх сімдесяти чи більше членів сім’ї, які жили у Лембергу і Жовкві, коли розпочалася війна, вижила лише одна людина — Леон, усміхнений хлопець з великими вухами.

Леон ніколи не розповідав мені про той період і ніколи не згадував про будь-кого з цих членів родини. Лише тепер, внаслідок того, що я прийняв запрошення прочитати лекцію у Львові, я почав усвідомлювати той