Читати книгу - "Кінь Перуна"

цьому хлопцеві щось таке, чого не хоче, або не може, пояснити мені навіть Книга Буття. І твоя сьогоднішня невдача лише підтверджує мій здогад, що старим богам ще доведеться по-справжньому зіткнутися з ним… Або з тим, хто його оберігає й водночас домагається нашого забуття.

Розділ п’ятий

Ворота Народів. Весна року 6745-го.

 Ставка Саїн-хана

Нещадний сморід в юрті шамана-ворожбита й нерозбірливого примусив би затулити носа і стрімголов вискочити на повітря, але важливість очікуваного пророцтва утримувало на місці вічного та непереможного джихангіра*. Отож й усі інші мусили терпіти. Хоча нудотні запахи давно вже викликали нестерпні судоми в переповнених масною їжею шлунках.

Розкошланий, перемащений кров’ю і нечистотами, жрець Долі несамовито копирсався в баранячих нутрощах, уже занадто довго навіть для непосвяченого в таїнство ворожіння. Шаман теж розумів це, але, пам’ятаючи про долю сімох своїх попередників, не насмілювався зустрітись поглядом із грізним і невмолимим Саїн-ханом. А ще більший жах на нещасного наводило єдине, завжди налите кров’ю і люттю, око ханського аталика* Субудай-багатура. Ворожбит давно б уже підвівся з долівки і прорік волю Богів, але саме сьогодні байдужа Доля вперто мовчала, не бажаючи відхилити перед людьми навіть краєчка завіси, за яким – майбутнє.

Час минав. І хоч як не зволікав ворожбит із відповіддю, повелитель чекав, а значить, слова повинні були прозвучати.

Повільно і приречено він випростався, глипнув на суворе обличчя джихангіра монгольського війська і бухнувся перед ним на коліна, намагаючись поцілувати кінчик сап’янового чобота.

– Слухаю тебе, шановний, – озвався Батий, бридливо зупиняючи ногою шамана. – Що Духи звеліли передати нам?

– О Сонцеликий, зглянься над нещасним байгушем*! – узявся благати шаман.

– Говори! – гримнув Субудай-багатур. – Не випробовуй терпіння нашого сонцеликого хана!

– Боги мовчать, о Нищителю всього живого! – ледь чутно вишепотів ворожбит, скоса поглядаючи на жорстокого повелителя, завмираючи душею, очікував найгіршого. І не помилився у своїх припущеннях. Восьмий раз почувши від ворожбита ту ж саму осоружну відповідь, Саїн-хан люто вилаявся, круто повернувся й вискочив із намету. Слідком за ним поспішили вірні тургауди* та юртджі*. У шатрі залишився тільки Субудай-багатур – живе втілення самого Ебліса – Духа Зла.

Сказати, що Субудай-багатур був розлючений, значить, нічого не сказати... Аталик джихангіра, найкращий темник Потрясателя світом, святого Чингіза, аж не тямив себе від злості. Шал ненависті й люті розпирав його. І не дивно... В той час, коли Шейбані-хан уже підкорив Булгарське царство, що на ріці Камі, і його тумени* святкують перемогу, він – Поранений барс, хто разом з Джебе-нойоном, Богурчі та Мухурті був одним із чотирьох копит непереможного Чінгізового коня, – змушений уже котрий день нидіти перед «Брамою народів», поміж Кам’яною грядою й Абескунським морем, замість того, щоб підкоряти чужі землі й пити з рук прекрасних бранок солодкий трунок перемоги. А все через дурних ворожбитів, яким Боги пошкодували подарувати бодай кількох крихт розуму.

Субудай-багатур аж зубами заскреготів спересердя.

Ось і Бекі, восьмий із цього безголового племені, лежить ниць перед ним. Але жоден ще не здогадався сказати Бату-ханові того, що молодик мріє почути. Наче це вимагає якогось надзвичайного знання.Та він, Субудай-багатур, сам, без усякого ворожіння здатен віщувати удачу орді. Та й хіба може бути інакше? Цього року на захід водночас вирушили десятки монгольських туменів, ще й під проводом внука славетного Священного Правителя. А ці вперті віслюки запорпалися по вуха в баранячих нутрощах і, як один, бурмочуть: «Боги мовчать! Боги мовчать!..» Так, наче ті взагалі колись розмовляли зі смертними. Люди дізнаються про їхню волю лише тоді, коли вже нічого не можна поправити. Що ж, безмозкого дурня і стратити не шкода... Все одно жодної користі.

Субудай-багатур звично клацнув пальцями, даючи знак велетневі Кинбаю, й обернувся плечима до жалюгідно скоцюрбленої на брудній долівці постаті ворожбита. Особистий охоронець аталика добре відав, що має чинити, тож, не гаючи і миті, вхопив шамана за ноги, відірвав од землі, впер його чолом в повстяну циновку і став повільно пригинати жертві п’яти до голови.

Відчуваючи на своєму обличчі подих невблаганної смерті, ворожбит жалібно заскімлив і, в пошуку порятунку, вхопився за останню думку, яка несподівано з’явилася в його охопленому жахом мозку.

– Стривай, Непереможний! Милосердя! – вихрипів ледь чутно, бо горло вже сковувала судома, а напружений хребет ось-ось мав тріснути, мов суха гілляка. – Я ще не все сказав!

Субудай-богатур, який було вже взявся рукою за закіптюжений полог намету, зацікавлено спинився. Навчений розуміти господаря з одного погляду, Кинбай в ту ж мить підхопив ворожбита і поставив на рівні ноги, – притримуючи за комір, бо у нещасного так тремтіли коліна, що сам він уже не міг стояти. А до всіх попередніх нестерпних запахів додалися ще й неповторні «аромати» свіжоспорожненого кишківника та сечового міхура.

– Ну! – гарикнув аталик. – Тільки не пробуй крутити, Бекі. Інакше наступна твоя страта буде набагато страшнішою. І ти, син шолудивої верблюдиці, сто разів пожалкуєш, що не вмер тепер!

– Хіба може нещасний раб, о Безжалісний Барсе, навіть помислити, щоб спробувати збрехати, перед твоїм всевидющим оком? – ледь чутно пробелькотів, не маючи змоги вдихнути на повні груди, ворожбит.

Відповідь приреченого сподобалася Субудай-багатурові. Як усі жорстокосерді натури він полюбляв лестощі, навіть такі неприкриті, а страх, що його викликав у людей, залюбки сприймав за відданість і шану.

– Ти примушуєш нашого Повелителя чекати...

Аталик теж говорив досить тихо, однак від звуку його голосу здригнувся навіть вірний Кинбай.

– Я казав щиру правду, о Залізний Барсе, – заторохтів шаман. – Сьогодні Боги не бажали відкрити мені майбутнє, але з побаченого я зрозумів, що отхан-хатун* Юлдуз, молодша дружина джихангіра, може дати пораду, якою ти, Наймудріший, залишишся задоволений, а військо зможе вирушити далі.

Єдине око Субудай-багатура мало не вилізло від здивування. О Боги, він і сам думав, що треба звернутися по допомогу до улюбленої жінки свого вихованця, і тепер почув це від шамана. Певно, поспішив зараховувати ворожбита до безголових. Якщо тому, хай і перед обличчям смерті, а все ж спадають на гадку подібні поради, то він ще не безнадійний і може стати у пригоді.

– Живи, – милостиво кинув нещасному і рушив до виходу. А вже ступивши однією ногою назовні, додав насмішкувато: – Тільки наступного разу, Бекі, воруши мізками швидше, бо можеш не встигнути... І пригости Кинбая чашою хорошої арзи*. Все-таки він міг трохи поквапитися й натиснути сильніше.