Читати книгу - "Книга Балтиморів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.
Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.
— Ой, ніс, ніс! — репетував він. — Ти зламав мені носа!
Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.
— Погляньте, — вигукнув хтось, — Кнуряка плаче, мов дівчисько!
— Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! — голосив Кнур.
— Ти хто? — спитали вони в того хлопчиська.
— Я Гіллелів охоронець, — відказав він. — Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.
Усі підняли долоні на знак миру.
— Ми любимо Гіллеля, — сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. — І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.
— На людей дзюрити не можна, — сказав Гіллель, лежачи на землі.
Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:
— Катай відціля, салькó, — сказав він, — приклади до носа лід.
Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.
— Дякую, старий, — сказав Гіллель. — Ти… ти просто-таки життя мені порятував.
— Нема за що. Мене звати Вуді.
— А звідки ти мене знаєш?
— Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.
— То ти знаєш мого батька?
— Він кілька разів витягав мене з гівна…
— Не можна казати «гівно».
Вуді всміхнувся.
— Видно, що ти син пана Ґольдмана.
— А звідки ти знаєш, як мене звати?
— Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.
— Батьки? Ти обох їх знаєш?
— Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…
— Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!
— Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.
— Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?
— Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.
— У бійки?
— Авжеж, я постійно в них устряю.
— То й мене навчи битися, — сказав Гіллель. — Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?
Вуді скривився.
— Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.
— Ти так зробиш?
— Авжеж.
Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.
— Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.
— А як це так, що ти весь час тут? — запитав Гіллель. — Ти не ходиш до школи?
— Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.
— А де ти живеш?
— В інтернаті у східному кварталі.
— В тебе немає батьків?
— Матері нíколи було клопотатися мною.
— А батько?
— Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.
Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.
— Не хочу, — завжди казав Вуді.
— Чому?
— Мені треба працювати в Бунка.
— То, як закінчиш роботу, приходь і повечеряєш із нами, — казав йому Гіллель.
— Ні. Я соромлюся.
— Кого ти соромишся?
— Твоїх батьків. Точніше не їх, а дорослих.
— У мене чудові батьки.
— Знаю.
— Вуді, чому ти мене захищаєш?
— Це не я тебе захищаю. Ти захищаєш мене.
— А я думаю, що ти мене.
— Тоді ти теж мене захищаєш.
— Від чого? Я такий малий.
— Ти захищаєш мене, щоб я не був самотній.
Отак той борг вдячності, що його винен був Вуді дядечкові Солові, переріс у нерозлучну дружбу Вуді й Гіллеля. Щодня приходив він до Оук-Парку. Будніми днями виконував роль охоронця. У суботу Гіллель працював разом із ним у Бунка, а в неділю вони ходили у парк або на баскетбольний майданчик. Уранці Вуді чекав на тротуарі, у холоді й темряві, поки вийде Гіллель. «Чому ти ніколи не зайдеш випити гарячого шоколаду? — питався Гіллель. — Ти ж там геть замерзнеш». Та Вуді весь час відмовлявся. Прийшовши якось уранці в суботу до дверей Балтиморських Ґольдманів, він здибав там дядечка Сола, який вийшов надвір із чашкою кави в руці. Дядечко кивнув йому.
— Ага, Вуді Фінн… Отже, це ти зробив мого сина щасливим…
— Повірте, пане Ґольдмане, я нічого недоброго не вчинив.
Дядечко Сол усміхнувся.
— Знаю я. Що ж, заходь до хати.
— Та я ліпше тут постою.
— Не можна тут стояти, холодно дуже. Заходь, заходь.
Вуді ніяково зайшов із ним досередини.
— Ти вже снідав? — запитав дядечко Сол.
— Ні, пане Ґольдмане.
— Чому це? Вранці треба снідати. Це дуже важливо. Тим паче якщо ти потім працюєш у садку.
— Знаю.
— Як там в інтернаті?
— Усе гаразд.
Дядечко Сол посадив його за столом і приготував йому гарячого шоколаду і млинчиків. У домі ще всі спали.
— Ти знаєш, що завдяки тобі Гіллель почав усміхатися?
Вуді знову стенув плечима.
— Нічого я не знаю, пане Ґольдмане.
Дядечко Сол усміхнувся.
— Дякую тобі, Вуді.
Вуді знову звів плечима.
— Пусте.
— Як можу я тобі віддячити за це?
— Та ніяк. Ніяк, пане Ґольдмане. Спершу я приходив сюди, бо треба було вам віддячити за допомогу… А потім здибав Гіллеля, і ми стали друзями.
— Що ж, відтепер ти і мій друг. І якщо тобі треба буде щось, приходь до мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Балтиморів», після закриття браузера.