Читати книгу - "Серенада Ваяланда 2, Fill"

Клід обробив ядро, а Ніліан і Ребека стабілізували кристал. Тепер був вечір. Вони розбили табір. Ребека говорила з Амілією, Ніліан знову мовчазно сидів. Клід розглядав ядро і нахвалював долю за чисте ядро небесної Селести. Торін сидів збоку, відгукуючись час від часу, а Астель знову прибрав холодного вигляду, але в його очах горіла цікавість стосовно Торіна.

Торін підвівся і взяв лука:

— Піду огляну околиці, хтось зі мною?

Астель хутко підвів руку:

— Я. В мене теж є що оглянути.

Вони двоє пішли. Вони мовчали по дорозі, але коли відійшли достатньо далеко, Торін мовив:

— Ну і? Ти хотів в мене щось спитати. І не роби вигляд, що це не так.

Астель здивовано підвів очі.

— Звідки він знає? — промайнуло в його голові.

Врешті сказав:

— Навіть в північному герцогстві Фотен знають, що справжнього спадкоємця Сальнорів визначає Лук Фолторна. Але зараз титул у твого брата. Чому?

Торін посміхнувся.

— Ха! Це стара як світ традиція. Її вже як сто років ніхто не виконує, бо лук загубили, а потім я його знайшов. А щодо герцогства... моєму брату воно дісталося по-чесному.

— З такими здібностями ти з легкістю міг би забрати титул, чому ж... — слова Астеля зупинилися, бо на його шиї повисла стріла на титиві лука Торіна. Він холодно просичав:

— Тут уже межа дозволеного закінчується. Невже мені доведеться тобі ще раз натякнути? Атрибут грому вбиває Кристал Неба разом з власником! А на стрілах все ще нотки грози. Хочеш смерті?

Думки шокованого Астеля: Він знає, за атрибут Неба? Ось чому він тоді це сказав... Він настільки уважний?

Але вголос він тільки сухо сказав:

— Ти правий. Мені не варто було лізти не в своє діло.

Торін забрав лук і вони продовжили огляд околиць.

Торін і Астель йшли мовчки, оглядаючи околиці. Ліс був глибоким і темним, а дощ, що падав, лише підсилював атмосферу напруження. Торін виводив шлях через густі дерева, маючи на увазі, що навіть в таких умовах можна знайти сліди чи підказки. Астель ішов поруч, його погляд залишався зосередженим, але в його очах все ще була та ж сама цікавість щодо Торіна.

— Ти справді дуже обережний, — зауважив Астель, все ще не відходячи від думок про свою нещасну ситуацію з лука.

— Це не обережність. Це досвід, — відповів Торін безпечно, не зупиняючись. — Досвід тих, хто вижив після численних зіткнень із небезпеками.

Астель хмикнув, але не сказав нічого більше. Він розумів, що в цій подорожі йому доведеться багато чому навчитися, і Торін, хоча й здавався надзвичайно зухвалим, мав свої методи та способи.

Вони продовжили йти, коли Торін зупинився, помітивши дещо на землі. Це були незначні сліди, які могли вказувати на шлях якогось звіра. Він нахилився, щоб оглянути їх, і після кількох секунд мовчазного розгляду сказав:

— Ми не одні тут. Хтось рухається за нами.

Астель, попри своє зазвичай холодне ставлення, відчув, як його внутрішня напруга збільшилася. У лісі, серед густих дерев, кожен звук міг бути сигналом про небезпеку. Вони рушили далі, зберігаючи обережність.

— Хто це може бути? — запитав Астель, підвищивши голос, аби звернутися до Торіна.

— Не знаю, — відповів той коротко, але на його обличчі було вираження уважності, яке говорило більше, ніж слова.

Торін уважно оглядав ліс навколо, його стріли залишалися готовими до дії. Здається, він мав намір використати кожен шанс, щоб зловити ворога на гарячому, якщо той з’явиться.

— Хай це буде не важливо, але ми вже давно не отримували такого контакту, — сказав Торін, знову повертаючись до Астеля, наче даючи йому шанс зробити власний висновок.

І ось, раптом, вони почули легке шелестіння серед дерев. Це була не чиясь присутність, а просто природний шум лісу, але він відразу нагадував про постійну напругу навколо. Щось чи хтось може бути в цьому лісі — хтось, кого вони ще не бачили.

Торін кивнув, вирішивши не продовжувати пошук, якщо це просто відлуння лісу, і знову повернувся до шляху, не розгублюючись.

— Схоже, нам треба повертатися, — сказав він, коли нічого більше не з'явилося.

Астель кивнув, а вони обидва рушили назад до табору, впевнившись, що ніхто не переслідує їх.

Торін і Астель продовжували шлях назад, обережно крокуючи по лісовій стежці. Вони мовчали, кожен з них занурений у свої думки, але відчуття настороженості не покидало їх.

Десь далеко, на високому дереві, стояла незнайомка. В її очах блищала хитрість, а голос, що звучав з такою солодкою привабливістю, розривав тишу:

— О... Я була права. Вони справді збирають Артефакт назад, — вона хитро посміхнулася, задоволена тим, що все йде за планом. — От, правильно! Зробіть всю роботу за нас.

Її слова дзвеніли в повітрі, але як тільки Торін спрямував погляд на дерево, де вона стояла, її там не було. Лишилися лише коливання гілок від легкого вітерця.

Торін затримав погляд на порожньому місці, його серце трохи пришвидшило ритм, але він швидко повернувся до реальності.

— Щось не так? — запитав Астель, мружачись від підозри.

Торін просто знизав плечима і повільно відвів погляд від дерева.

— Та ні. Просто почулося, — мовив він спокійно, хоча в його голосі відчувалася нотка невизначеності.