Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

– Добре, я поки піду скупаюся сама. – сказала Ален. – А ти зачекаєш мене тут, добре?

Роан кивнув головою. Він вперше почув своїм внутрішнім вухом мелодійність її голосу, котрий йому нагадував голос його мами – такий самий ласкавий, тихий, ніжний, спокійний, бажаний.

Роан тяжко зітхнув він ніколи ще не був таким щасливим і таким нещасним одночасно. Чоловіка почали згризти різні думки. Його мучив страх, що ось-ось Ален повернеться і скаже, що прийшов її хлопець (або ж чоловік) і їй пора йти.

Але ні, через якийсь час дівчина повернулася до нього. І всі страхи відразу ж зникли. Роан знову став таким як і був – м’яким. Це здивувало навіть його самого.

– Шкода що ти не пішов. – сказала дівчина. – Вода така тепла. Краса.

– Якось іншим разом може. Сьогодні, на жаль, напевне я відмовлюся від такої радості. Але іншого разу обов’язково. І ми безумовно підемо купатися разом.

Ален усміхнулася. Вона якось підозріло глянула на чоловіка. Але нічого не сказала.

– Та годі тобі. Міг відкрито сказати, що не хочеш. Або ж, можливо, боїшся води. Хоча, це смішно – боятися води і їхати на море. А втім, кожному своє. Нічого в тому нема страшного.

Роан ніколи нічого подібного не чув у свою адресу. Це не було ні обвинувачення, ні докір в чомусь, ні насмішка. Слова Ален звучали якось інакше, якось по дружньому. Зовсім не так, як це звучало від Юнти, коли від сказав, що не може зробити якусь річ. Тоді благовірна в черговий раз докоряла йому в його слабкості. А кінці ще і любила вщипнути за живе, сказавши, що він «не чоловік а баба якась».

Ален так не казала. Вона ставилася з розумінням до того, що він має свої, якісь певні проблеми, страхи, переживання чи комплекси.

– В тому не має нічого страшного, що ти чогось боїшся. Або чогось не хочеш. Чи не можеш. Це нормально. Ти ж не бог! Ти лише людина. І як і кожна людина – ти маєш свої помилки і слабкості. Просто скажи про це. І все.

Роан лише очима скліпав. Невже так можливо. Та ну, ні. це жарт. Вона просто хоче витягнути з нього зізнання аби потім, як Юнта, склеїти з того цілий спектакль. О боже, знову це відчуття страху. Ні, він не повинен про це думати. Він не повинен боятися. Не повинен! Не повинен!