Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

сякі-такі навики торгівлі, які вирішив застосувати, але товар при цьому підібрати інший. Антикваріат для його мети не годився, бо серед цього непотребу лиш вряди-годи можна було натрапити на справжню цінність. До того ж Удо Вінкель пам’ятав, до чого цей мотлох довів його старого. Живучи в боргах, він у боргах і помер, лишивши цей тягар вдові й синові. Значно привабливішою здавалася юнакові торгівля китайським чаєм. Але тільки тому, що в ящики з цим запашним колоніальним товаром було зручно ховати нелегальний опіум. За кілька років подвійний ґешефт приніс молодому злочинцеві непоганий статок, а заодно й нових ворогів. Ці були вже іншого ґатунку, аніж його давні супротивники в студентських бійках. Вони не виходили з ним віч-на-віч посеред вулиці чи кнайпи, а підло вбивали кур’єрів, палили склади з товаром або через треті руки здавали його поліції. Врешті Удо Вінкель таки втрапив за ґрати, де відсидів, щоправда, лише три роки з п’яти, які йому присудили. У в’язниці він показав себе настільки смиренним і дисциплінованим в’язнем, що тюремники натішитися не могли й самі рекомендували пенітенціарній службі звільнити його дочасно. Одного вони не знали: увесь цей час, день у день і щогодини він обмірковував план помсти тим, через кого втратив три роки життя. Часу обдумати і обрати найжорстокіші методи розправи в нього було досить, тому ледве опинившись на волі, Удо з насолодою взявся до справи. Найперше — відшукав усіх старих друзів та союзників, яких виявилося не так вже й мало і які також потерпали від його ворогів. Разом вони перетворилися на міцну, добре зорганізовану банду, і тоді кримінальний Позен запалав... Впродовж трьох місяців противників Удо Вінкеля знаходили повішеними, розстріляними, втопленими й жорстоко задушеними. У поліції тільки розводили руками і врешті-решт вирішили не втручатися. Нехай криміналітет нищить себе сам. Їм від цього тільки краще...

Та річ була в тому, що позенський кримінальний осередок насправді тільки міцнішав. Став централізованим і підпорядковувався тільки одному босові — Удо Вінкелю, який, вдовольнивши свою жагу помсти, тепер узявся налагоджувати давній ґешефт. Тільки тепер його вплив поширювався далеко за межі Позена. Цього чоловіка до смерті боялися в Бреслау, Берліні і навіть у далекому Данциґу.

Окрім торгівлі опіумом, Удо Вінкель дуже швидко прибрав до рук усі позенські борделі та нелегальний ринок зброї, а також підпільні винокурні, стверджуючи при цьому, що горілка його виробництва набагато краща за те пійло, яке продається під державною акцизною маркою. З’явилося в нього й ще одне захоплення: боксерські бої. На його підпільних рингах сходилися найкращі бійці Німеччини та навіть сусідньої Австро-Угорщини, які за казкові гонорари демонстрували вершину своїх умінь. На такі вечори боксу Вінкель запрошував найдобірнішу публіку як світу кримінального, так і законного. Тут ці два світи перетиналися, а поліційні чини і майстри контрабанди, судді й професійні вимагачі сиділи поруч, випивали й азартно робили ставки. І тільки бос позенської мафії здебільшого сидів на віддалі від усіх, розкурюючи сигару й спостерігаючи за цим дійством, над яким мав абсолютну владу.

Все йшло як треба не один рік, аж раптом новини з Далекого Сходу порушили спокій обох середовищ і породили гарячі дискусії щодо подальшої долі Європи. У газетах писали про те, що Російська імперія програла війну Японії, втративши в Цусімській битві[23] флагманів свого флоту. Вінкель знав, чим це йому загрожує. Вже влітку в Позені його наглядачі помітили російських контрабандистів, що, поселившись у недорогих готелях, пиячили в тутешніх кнайпах та тинялися ринками, вивідуючи тутешню ситуацію. Інакше кажучи, шукаючи нових кримінальних партнерів на Заході Європи, оскільки Схід був тепер для них закритий.

Перших таких непроханих гостей його люди швидко прибрали... Човнярі й поліціянти два дні виловлювали їхні понівечені тіла з Варти. Але невдовзі стало зрозуміло, що проблему звичним чином не вирішити: росіян у Позені та інших містах ставало усе більше, поводилися вони дедалі зухваліше і, зрештою, згуртувалися у власний міцний кримінальний осередок.

Та Вінкель дістав підтримку з найнесподіванішого боку. Одного дня йому повідомили, що його, боса позенської мафії, хочуть бачити в Генштабі. Він спершу від душі розреготався, сприйнявши це за жарт, проте запрошення невдовзі підтвердилося. Вінкель сам призначив зустріч на нейтральній території — у номері-люкс готелю «Велика Пруссія». На зустріч до нього прийшли Фрідріх Еберт і полковник Альсдорф. Вінкель не приховував подиву, побачивши перед собою цих людей, і вже збирався закинути який-небудь цинічний жарт зі свого безмежного арсеналу, але досить швидко зрозумів, що їх привело і в чому, власне, полягала справа...

Не лише російські пройдисвіти, злочинці та авантюристи звернули свій погляд на Захід. Була реальна загроза, що цілком легальні ділки створять конкуренцію тутешнім підприємцям. Від їхньої присутності на ринку могла добряче постраждати економіка імперії, адже товари росіян значно дешевші, хоч, звісна річ, нікудишньої якості, проте чи обходить це звичайного покупця? Але найбільшою загрозою полковник Альсдорф вважав російських шпигунів. Власне з ними, цими паскудними щурами, що проникали в найглибші закутки державного апарату, він мав намір боротися в першу чергу Дві імперії, Російська та Німецька, офіційно зберігали дружні стосунки, тому до відкритих методів боротьби вдаватися було зась. Ця війна за територію мала стати таємною. І ось тут інтереси полковника Генштабу Альсдорфа, політика Фрідріха Еберта, банкіра Штефана Дрезена, а також фабрикантів Ніцпона й Ціммермана та статс-секретаря фон Гарпе цілком збігалися з інтересами Удо Вінкеля. Адже в разі перемоги виграють усі.

Та не встиг цей новостворений синдикат завдати бодай найменшого удару, як Ціммермана знайшли мертвим. Потім настала черга Дрезена... Хтось убивав їх на випередження. Це лякало й сердило одночасно, а залізного боса позенської мафії нестерпно бісило.

Удо Вінкель пробув у своєму номері лише двадцять хвилин, проте цей короткий відрізок часу й доволі обмежений готельний простір вмістили в себе, мабуть, найбільшу його таємницю і єдину слабкість, яку цей залізний чоловік старанно приховував від інших. Розпакувавши валізу, найперше він дістав із неї невелику паперову коробку, де зберігалося кілька ампул з рідиною бурштинового кольору. Одну з них чоловік обережно розламав надвоє, не проливши при цьому ані краплини, а тоді випив увесь вміст одним ковтком. Тоді сів у крісло, прислухаючись, як поволі зникає нещадний біль у шиї, вгамовується тремтіння колін і рук, а найголовніше — стихає шум у голові, який паралізував думки. Він був схожий на звуки водоспаду, що невідомо як сформувався у його черепі десь там, біля потилиці, яка витримала колись удар його заклятого ворога, контрабандиста й убивці Іцка Бернштайна. Вже