Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

Арелін гортала старовинний фоліант, ніби торкалася пальцями до живої пам’яті. Пожовклі сторінки зберігали уривки знань, натяки на щось набагато глибше, ніж просто історія. Та один аркуш вирізнявся з-поміж інших — тонший, майже прозорий, мов дихання. Вона обережно розгорнула його, відчуваючи дивну пульсацію під пальцями — як шепіт, заглушений століттями.

На пергаменті нерівним, різким почерком було виведено:

«Той, хто шукає Артефакт Безмов’я, мусить пройти шлях трьох відлунь:

перше — у місті забутих імен,

друге — під корінням дерева, що бачило падіння зірки,

третє — у храмі, де навіть молитви замовкли.

Лише тоді печать відкриється… або знищить шукача.»

Вона прочитала вголос, і кожне слово відлунювало в повітрі з дивною глибиною — так, ніби не вона говорила, а сам простір повторював закляття.

— Це не просто частина книги, — прошепотіла вона. — Це послання.

Ліціан нахилився ближче. В його очах — настороженість, навіть страх.

— Місто забутих імен… Я знаю це місце. Тут зникають ті, кого світ забуває. Їхні імена стирають з пам’яті, але ехо їх залишається. Це місце — як рана в тілі світу.

— А дерево, що бачило падіння зірки?

— Давня легенда про вербу, що виросла на кратері від комети. Її коріння йдуть глибоко в землю. Кажуть, вона зберігає уламки неба, здатні або повернути спогади, або знищити їх.

— І храм, де мовчать молитви?

Ліціан мовчав — темна тінь запала в його погляд.

— Про нього краще не згадувати. Це місце… поза життям і смертю. Якщо ми туди дістанемось — все зміниться.

Ніч закрила бібліотеку, але вони вже не належали її спокою. Арелін закрила фоліант, і їй здалося, що книги навколо зітхнули. Вона провела долонею по древніх томах.

— Це місце теж пам’ятає, — сказала вона тихо. — Воно більше, ніж просто сховище знань.

— Це був храм, — відповів Ліціан. — Його сховала тиша. Але пам’ять залишилась. І вона веде нас.

Ранок не приніс полегшення. Їхній шлях починався в Місті забутих імен.

Дорога була як сон, що розмивав межу між реальністю і вигадкою. Вони перетинали мертві села, скам’янілі ліси, де навіть вітер зникав. Перед ними з’явились ворота, наполовину поглинуті землею. Кам’яні стіни, вкриті стертою символікою, дихали забуттям.

— Це воно, — Ліціан торкнувся воріт. — Я думав, що воно давно зникло.

Вони увійшли. Місто лежало в темряві підземних тунелів. Будівлі без імен, вулиці без напрямку. Простір був химерним — він не зберігав спогадів, а навпаки, поглинав їх. Арелін відчула, як пам’ять вислизає, мов вода через пальці.

— Що ми шукаємо? — її голос розтанув у тиші.

— Ехо імен, — відповів Ліціан. — Тут поховані ті, кого не вбили, а стерли. Їхні душі стали частиною печаті. Можливо, серед них — твоє справжнє ім’я.

Серце Арелін закалатало. І тоді — шепіт, мов дотик вітру:

«Вона принесла світло… і воно ж стане попелом.»

Арелін затамувала подих. Слова не лякали — вони звучали знайомо. Ніби частина її душі прокинулась від сну. Кров у жилах стислась, пальці затремтіли.

Вони йшли глибше, повз зруйновані обеліски. Нарешті Арелін зупинилась біля стіни з вигорілим символом — палаюче око в колі. Вона доторкнулась до нього, і світ провалився.

Вона опинилась серед попелу й світла. Перед нею височіла розколота вежа, а в повітрі віяло напруженою тишею — не мертвою, а наповненою очікуванням. Біля неї стояла жінка з очима кольору срібла.

Її мати.

— Арелін, — промовила вона. — Якщо ти це бачиш, печаті слабшають. Світ змінюється. Але перш ніж обереш — мусиш згадати.

Спалахнули образи:

Жінка-ангел тікає крізь вогонь. Демон з немовлям на руках. Кров на вівтарі. Меч у чорній воді. Клятва, виголошена в тиші.

— Ти — дитя світла й мороку, — мати торкнулася її щоки. — Плід забороненого союзу. Світ боїться тебе, бо не може зламати. Але темрява чекає. Тільки ти здатна відкрити її клітку.

Образ зник. Жінка поглянула через плече.

— Вони вже надіслали свого. Той, хто спостерігає. Якщо згадаєш — обере тебе. Якщо ні — знищить усе.

— Арелін! — голос Ліціана розірвав видіння.

Вона опинилась знову біля стіни. Її рука палала. Символ тлів жаром.

— Ти бачила? — запитав він.

— Мою матір. І ангела. Його ім’я… — вона замовкла. — Він знає мене. І я — його.

Ніч опустилась. Вони сховались в обсерваторії, де уламки зоряного скла ще пам’ятали небо. Арелін довго не могла заснути. Спогади нуртували. Одне ім’я виринало знову й знову:

Каеліан.

Вона прошепотіла його — і світ здригнувся. Хвиля холоду пройшла тілом. Очі заплющились, і вона опинилась серед озера без неба, під мертвими зорями.

— Ти згадала, — пролунало.

Перед нею стояв він. Срібне світло з крил, очі — біль і сила.

— Каеліан, — сказала вона.

— Це ім’я колись було благословенням. Тепер — тавро. Я несу його, бо зробив вибір. І тепер мушу стежити за тобою.

— І вести мене до темряви? — її голос був твердим.

Він опустив погляд.

— Я не можу зрадити угоди. Але поки твоя воля вільна — вибір належить тобі.

— Чому я? — Вона зробила крок. — Чому саме я важлива?

— Бо ти — наслідок забороненого. Твоє існування — розірвана клятва. Але саме вона здатна зшити світ. Або остаточно зруйнувати.

Його очі світилися тугою.

— Пробач… за те, що я зробив. І за те, що ще доведеться зробити.

Світ згас.

Вона прокинулась із криком. Ліціан схопився.

— Що сталося?

— Його звуть… Каеліан, — прошепотіла. — І я… більше не вірю, що він просто ворог.

Вони сиділи під вербою, до якої добирались три дні. Її коріння — глибше, ніж час. Тут починалось друге випробування.

— Ця верба… — почала вона. — Вона розбудила щось у мені. І я бачила його. Каеліана. Він знає мене завжди.

Ліціан мовчав. Його присутність була як якір.

— Він назвав мене своєю дитиною. Але це не про кров. Це щось глибше. Як естафета. Як прокляття. І водночас — ключ.

Вона встала. Її шкіра палала, де торкнулась знаку. Сила не спокушала — вона чекала. Як тінь перед вибором.