Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

А їй — та куди там! — їй такою ніколи не стати, вона навіть пробувати не хотіла, і до Інкубатора ходила просто заради грошей.

Хіба це робота, якщо замислитися: з ранку до вечора із малявками, без особистого життя, без сім’ї, без нічого. За спасибі.

Тут одне з двох: або на щось значніше ти не здатен, а отже, почнеш біситися, ненавидіти всіх навколо, чавити і топтати, і у це вкладеш всю душу, скільки б її у тебе не було; або працюватимеш упівсили, для годиться, втиснешся у товстелезний панцир із байдужості, а потім вростеш у нього, змертвієш, так і ходитимеш — голем големом. В обох випадках — краще здохнути, ніж так…

Звичайно, існував ще третій варіант, доступний, щоправда, тільки Штоцу — бути Штоцем.

— Марто! — він відчинив двері і зайшов, стрімкий, зі стосом прим’ятих аркушів у руці. — Ти вже тут? Із Паулем познайомилися? Поглянь, який хист! Я його ледве відстояв! Пан Вакенродер був… кхм… дуже невдоволений.

Чого б це, подумала Марта, директор школи був невдоволений, якщо Пауль має аж такий неабиякий хист?

Потім вона поглянула на аркуші, принесені Штоцем, і зрозуміла.

Особливо вдалася талановитому Паулю Ропуха. Він її змалював у кількох образах: на вузькошийому цирковому велосипеді, потім у вигляді такої собі тубілки із явно канібальськими смаками і — посеред поля, із сачком у руці, у гонитві за вгодованими, переляканими комарами. Дісталося, одначе, й іншим: Фліпчак виявилася сивобородою бабцею із булавою в руці; училка молодших класів, Розамунда Перелига, у ковбойському капелюсі намагалась приборкати кількох диких букв-іноходців, а Віктор Вегнер із докором спостерігав за школярем-неробою, який випадав із вікна, — спостерігав, одягнений в елегантний костюм, із циліндром та ціпком, голова у смарагдоокого була котячою, а ікла трохи виглядали з-під верхньої губи, і язичок по-котячому ж рожевів між ними.

Марта погортала ще, дивуючись дедалі більше. Але не тільки обдарованості Пауля — а малював він справді вражаюче, — набагато сильніше Марту бентежило інше. Ані Фліпчак, ані Вегнер, ані пан Вакенродер (теж увічнений юним митцем) уроки в Пауля не вели, просто не могли — надто він малий. Тоді звідки знає їх? Навіть якщо бачив у школі, на перерві десь чи в їдальні, — як спромігся вловити, розпізнати характер? А Губатий Марк, якого Пауль зобразив у вигляді кресального собаки? А відомі актори Серкізи — ламані постаті двох тіней, що перетікають одна в одну? А пан Клеменс із люлькою в зубах — і клуби з цієї люльки зміяться-сплітаються у мозкові звивини, між якими проступають страшні, ледве вгадувані постаті?.. Звідки все це?

— Хочете дати у «Клубок і кігті»?

Штоц засміявся:

— Мабуть, це було б занадто. Ні, Пауль нам зобразить щось… менш контроверсійне, чи не так, Паулю?

Хлопчик стенув плечима:

— Як вийде. — Голос в нього змінився: наче те, що відбувалося, спершу дратувало малого, а тепер почало лякати.

— Звичайно вийде, не кажи дурниць! І прошу, надалі на уроках намагайся утримуватись від… кхм… таких от вправлянь. Я розумію, це не завжди від тебе залежить…

Пауль різко похитав головою:

— Ви тільки кажете, а насправді — нічого не розумієте!

Журики принишкли і витріщились на них. Зі Штоцем так ніхто і ніколи не розмовляв, просто на думку б не спало, що можна підвищити на нього голос.

— Ану ходімо, — кивнув хлопчику Штоц. — На кілька слів, щоб колег не відволікати. Жуче, у разі чого — за головного.

Вони вийшли, а Марта тим часом взялася розпитувати мальків, як у них і що. Коли Штоца журики слухалися і навіть дещо обожнювали, то з Мартою радилися, і вона це цінувала. Наче нічого особливого, а все-таки приємно бути комусь потрібною.

Журики хвалилися роботою, а потім Жук кахикнув, басовито так, із натяком, мовляв, ще купа всього незавершеного — і Марта присіла в кутку, гортала малюнки Пауля, час від часу відповідала на запитання Кактуса і Хобота, як пишеться те чи інше слово.

Малюнків було чимало, на різних аркушах: із зошитів та альбомів, і на серветках кілька штук. Олівці, різнокольорові ручки, в одному випадку — навіть крейдою пройшлися. І ні, Пауль не був карикатуристом. Тут, подумала Марта, щось складніше, глибше. Цікаво, наскільки він точний у своїх… діагнозах?

Це ж просто: назвати людину підступною чи жадібною, чи заздрісною. Хтось повірить, хтось сумніватиметься. А якщо намалювати, та переконливо… тих, хто повірить, буде набагато більше.

Цікаво, якою він намалював би Марту?

Білка знову спитала щодо правопису («їх» чи «їхній», вічне питання), Марта відповіла і на півслові затнулась. Білка перепитала, Марта опанувала себе й терпляче пояснила.

Старий малюнок, той, що лежав останнім у стосі, був зім’ятий і потертий. Його зберігали, складеним учетверо, і розгорнувши, Марта одразу зрозуміла чому. І теж склала, і, озирнувшись на журиків, підвелася:

— Я вийду. Буду потрібна — за кілька хвилин… Ви там як?

— Зараз Хобот перенабере вірші Кактуса і почнемо верстати, — відгукнувся Жук. — Із віршами фігня, рядок не влазить. А скорочувати Кактус не хоче.

Кактус завівся і почав пояснювати — очевидно, не вперше, — що в останньому рядку сама суть, не можна без нього, а хто цього не бачить, той бездушна колода, а не редактор; Марта далі не слухала і вислизнула до коридору. Малюнок вона запхала у кишеню джинсів, щойно опинилася за дверима.

А ще за мить зіткнулася ніс у ніс зі Штоцем і Паулем.

— О! — Знітилась вона на секунду, надто збуджена і розлючена, щоб соромитись чи вибачатися. — Пане Штоц, можна вас?..

Він наче наперед усе знав: порухом руки відправив хлопчика назад до «редакційної» і кивнув Марті:

— Ходімо.

— Звідки він узагалі взявся?

Вони вийшли на сходинковий майданчик, згори, з поверха, на якому кімнати винаймали під офіси, лунало гудіння принтера, хтось горлопанив у слухавку, щоб купували, купували, бовдури, негайно, бо потім буде запізно і дорого!..

— Вибач, — сказав Штоц. — Мені варто було прибрати той малюнок, не здогадався. Пан Вакенродер сьогодні шаленів від люті, я випадково зазирнув до нього — і вчасно, треба сказати. Хлопчині б не солодко довелося. Відрахували б — і по всьому.

— Але як… Як він може все це знати? Хто він такий?

Штоц із награною недбалістю відмахнувся:

— Просто дуже талановита дитина, ніякої містики, якщо ти про це. Талановита і спостережлива. У нього мати померла з рік тому. Тоді, схоже, він і почав малювати. Я щойно розмовляв із його батьком, той просив, щоб я хоч якось… підтримав, розумієш? Хлопчику це необхідно. На додачу до решти нещасть він учора втратив улюбленого собаку.

— Його батько… це бачив? — уточнила Марта. Вона потягнулася до кишені, розгорнула аркуш.

Певно, подумала, батько у хлопчика нічогенько заробляє, якщо водить стригтися до Елізи в перукарню. Так-так,