Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Ти як? — спитав, повернувшись, Віктор. — Все гаразд?

— Йєп. Знайшла тут одну цікаву книжечку…

Він сів поряд. Марта чекала, що обійме за плечі, він наче й потягнувся, та — ні, не обійняв, поклав руку поряд на стіл.

— Ти вибач, що затримався і покинув тебе саму з цими працівничками. Телефонував пан Штоц.

— Щось сталося?

Віктор стенув плечима:

— Та що могло статися. Просто він нарешті повернувся з відпустки — виходить, мені більше не потрібно його заміняти. Зможу піти зі школи трохи раніше й далі штудіювати всю цю макулатуру.

Говорив він із легкою іронією, але Марта відчувала за нею щось іще, певний другий шар, прихований смисл. Невпевненість? Мабуть, вона. І ще тривога.

— А що за книжка? — запитав він. — Можна глянути?

— Тримай, я поки займуся «Давньословом», а то вона мене четвертує.

Віктор підвів голову, подивився на бібліотекарку, що якраз вичитувала цинганам за те, що кинули недопалки просто під під’їздом.

— Ця — може!

Він узявся за «Компактні поселення…», а Марта тим часом розкрила «Давньослів». Читати все від початку до кінця вона не збиралася, потрібен був будь-який давній обряд — бажано, ясна річ, не такий, що на раз-два насерфлять однокласники. А, і ще — щоб його можна було, як сказав тоді Штоц, «оживити».

Тому вона одразу пропустила численні описи поховальних і весільних обрядів, забракувала свято Драконової нареченої, народну розвагу «Спали відьму», опис ритуалів, за допомогою яких можна було позбутися безпліддя… Взагалі виходило, що предки тільки тим і переймалися: безкінечно робили дітей і ховали старих, ніякого, як сказав би Чепурун, конструктиву й жодної різноманітності!..

Марта вже втратила найменшу надію щось знайти, коли дійшла до розділу «Місцеві вірування». Тут також траплялися перли на кшталт горульського турніру з перетягування зубами черствих, просотаних дьогтем млинців чи звичаю, згідно з яким в Істомлі семимісячних немовлят умочували в чорнила, розбавлені сльозами… Натомість у Чурянах кожного переступного року обирали Королеву Лісів та Полів — Марта проглянула старі чорно-білі світлини й вирішила: годиться! Швидко, поки бібліотекарка відвернулася, відзняла кілька розворотів на телефон — і вже суто за інерцією перегорнула наступну сторінку.

Там теж була світлина, розмита, із коричневими рисочками біля верхнього краю, — але кольорова. Якийсь хід із місцевих жителів, всі у дивних строях, попереду крокує з величезною свічкою жінка середнього віку, волосся розплетене і лежить на плечах, на шиї намисто з висохлого кукурудзяного та кропив’яного листя.

Про кукурудзу та кропиву Марта прочитала під світлиною, розгледіти такі деталі було нереально. «Обряд вимолювання дощу», он воно як. «Локальний звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону».

Якщо вірити авторам книжки, коли давно не бувало дощів, жителі Чурян збиралися на краю села й вирушали на кладовище. Де й намотували кола над руїнами тамтешньої церковки, виспівуючи якусь нісенітницю про сльози, що їх вони вимолюють у, щоб ви собі знали, очей безсонних.

— А справді цікаво, — сказав Віктор, відволікаючись від «Компактних поселень…». — Тобто написано мудровано й нудно, але є тут один фрагмент… якщо вірити йому, знаєш, чому деякі сільця вціліли досі? Їх не торкнулися ані під час погромів, ані пізніше, за громадянської…

— Знаю: вони міняли назву і взагалі як тільки могли прикидалися «своїми».

— Це теж, — кивнув він. — Тільки штука в іншому. Пропущену слободу, наприклад, зрештою спалили, не пропустили. А от Фетрове — колишнє Вепреве — вціліло, наприклад. Тому що ніхто інший на тих землях оселятися не хотів, вони вважалися нечистими. Земля там родила кепсько, часто ставалися локальні епідемії. І пов’язано це було, уяви собі, з тим, що саме там падали дракони. Чи… — додав він, перегорнувши сторінку, — чи з’являлися драконові кістки. От: Вільце взагалі спершу були звичайним селом хліборобів, а коли там раптом — років за десять після падіння Тифона Безсмертного — з’явилися його ребра й тазові кістки, люди пішли звідти. І незабаром там оселилися вражені лінивою смертю, виникла ціла громада. Ну, її, щоправда, зрештою теж спалили, але це вже інша історія.

— Цікаво, — погодилася Марта. — Та нам вона чим допоможе? Припустимо, укладемо перелік таких сіл. Може, з’ясуємо, які з них справді вціліли завдяки кісткам. А далі? По-перше, не факт, що відтоді ці-от кістки не пішли на драковуху та отруту для довгоносиків. По-друге, навіть якщо не пішли — де ж їх шукати?

Віктор поглянув на неї рішуче, майже затято. Оце так, подумала Марта, в когось відкрилося друге дихання.

— По-перше, — переможно заявив він, — на жодну драковуху ці кістки не пішли. Не могли піти! Вони ж працювали як оберіг для селищ. Ну уяви: якщо ти живеш на іншій планеті й у тебе генератор захисного поля від дикунів та стихійного лиха, хіба ти розбиратимеш його на запчастини й здаватимеш на металобрухт? Та нізащо!

— А по-друге? Ти справді віриш, що власники візьмуть та й віддадуть тобі такий генератор? — підрізала його Марта. — Чи — принаймні розкажуть, де шукати?

— А нині часи інші! — відрізав Віктор. — Погроми лишилися в далекому минулому, та й узагалі люди почали раціональніше мислити. Я гадаю, що, найімовірніше, в таких поселеннях кістки були приховані десь глибоко, так, щоб на них справді не наклали руку чужинці. І з часом про існування таких святинь не те щоб забували — швидше, переставали розуміти, в чому їхній смисл. Словом, не знаю, де ти знайшла цю книжку, але вважаю, Марто, що ти величезна молодчина! Тепер ми маємо від чого відштовхуватися! З цього приводу маю пропозицію: на сьогодні копирсання в цій макулатурі припинити, іти негайно пити каву й укладати плани щодо експедицій у найближчі села. Себто, — зніяковіло кашлянув він, — моїх експедицій, я не певен, що ти захочеш…

— Давай почнемо з переліку, — запропонувала Марта. — А там побачимо.

Але вона вже знала: захоче. Віктор, котрий на якісь півсекунди примарився їй у напівтемряві фондів, щез; зараз перед нею сидів той попередній, знайомий Віктор, який їй по-справжньому подобався. Цілеспрямований, рішучий, без щонайменшої нотки чуждості.

Котрої, сказала вона собі, немає й не було, досить уже вигадувати, не плутай інтуїцію з надуманістю та недовірою, Баумгертнер.

Вони здали газети та часописи цинганам, «Давньослів» — бібліотекарці, а «Компактні поселення…» Марта сховала в сумку: все одно списали, то якого біса, — а їм із Віктором може придатися.

Сіли в кав’яреньці, не доходячи до Трьох Голів, із вікон було видно алею Визволителів, там проходжалися парочки, а на лавочках сиділи, цмулячи пиво, старшокласники. Марта впізнала Гюнтера, Натана, ще кількох. Відтоді, як знайшли забитого до півсмерті Луку, вони трималися