Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Я відніс Блазня до більшого намету і вклав на його постіль. Узяв пошарпаний рукав того, що зосталося від сорочки, змочив у холодній воді та сильно притис йому до голови. Коли кровотеча вповільнилася, оглянув рану. Розтин був невеликий, але під ним набухала показна ґуля. Мені далі здавалося, що він не міг від цього знепритомніти.

— Блазню? — тихо сказав до нього, а тоді наполегливіше: — Блазню? — Хлюпнув води йому на обличчя, поплескав по щоках. Він отямився, розплющив очі. — Блазню?

— Зі мною все гаразд, Фітце, — слабко озвався він. — Ти мав рацію. Мені не слід було її торкатися. І я ніколи не спроможуся цього забути.

— Що трапилося? — зажадав я.

Блазень хитнув головою.

— Я ще не можу про це говорити, — промовив тихо.

Я схопився на рівні ноги, вдарився головою об верх намету й ледь не звалив усю цю конструкцію.

— Ніхто у всьому нашому гурті не може ні про що говорити! — люто вигукнув я. — Крім мене. І я збираюся порозмовляти про все.

Коли я залишив Блазня, той сперся на лікоть, дивлячись на мене. Не знаю, як краще назвати вираз його обличчя, — розвеселеним чи приголомшеним. Та мені було байдуже. Я вийшов із намету, по кучугурі кам’яних уламків вибрався на поміст, де Веріті висікав свого дракона. Постійне шкряб, шкряб, шкряб вістря його меча об камінь шкребло мені душу. Кеттрікен мовчки сиділа біля нього з порожніми очима. Ніхто з них не звернув на мене ані найменшої уваги.

Я на мить зупинився, почекав, доки заспокоїться дихання. Відкинув волосся з обличчя, наново зав’язав вояцький хвіст, обтріпав штани, обтягнув поплямлені рештки сорочки. Ступив три кроки вперед. Мій формальний поклін стосувався також і Кеттрікен.

— Мілорде королю Веріті. Міледі королево Кеттрікен. Я прийшов закінчити свій звіт королю. Якщо ви дозволите.

Я чесно очікував, що обоє мене проігнорують. Та меч короля Веріті шкрябнув ще двічі, тоді зупинився. Він глянув на мене через плече.

— Продовжуй, Фітце Чівелрі. Я не припиню роботи, але слухатиму.

У його голосі була поважна чемність. Це додало мені відваги. Кеттрікен зненацька випросталася. Відкинула з очей розтріпане волосся, кивнула мені головою. Я глибоко вдихнув і почав розповідати, як мене навчено, про все, що бачив чи робив після відвідин зруйнованого міста. У певну мить під час цієї довгої розповіді шкрябання меча вповільнилося, тоді припинилося. Веріті тяжко підійшов до Кеттрікен, сів поруч із нею. Ледь не стиснув її долоні своєю, та зупинився, склав руки на грудях. Але Кеттрікен завважила цей ледь помітний жест і присунулася трохи ближче до нього. Отак вони сиділи пліч-о-пліч, мої пошарпані монархи, з холодним каменем замість престолу, з кам’яним драконом за спиною, і слухали мене.

По одному й по двоє до нас приєдналися інші. Спершу вовк, тоді Блазень і Старлінг, а останньою прийшла стара Кеттл. Сиділи півколом позаду мене. Коли моє горло почало пересихати, а голос хрипнути, Кеттрікен здійняла руку й послала Старлінг по воду. Вона повернулася з чаєм і м’ясом для нас усіх. Я випив ковток чаю і вів далі, а інші довкола мене підкріплялися.

Я дотримував свого рішення і щиро викладав усе, навіть те, чого соромився. Не проминув своїх страхів чи дурощів. Розповів, як убив Регалових солдатів, не попередивши їх, назвав навіть ім’я чоловіка, якого пізнав. Не промовчав про свої переживання, пов’язані з Вітом, як робив це досі. Так відверто, наче ми були з Веріті віч-на-віч, розповів, як я боюся за Моллі та нашу дитину, включно зі страхом, що коли їх не знайде і не вб’є Регал, то Чейд забере дитя заради престолу. Говорячи, я сягав до Веріті всіма можливими способами, не лише голосом, а й Вітом і Скіллом. Знаю: він відчув це сягання, але, попри всі мої старання, я не добився від нього жодної відповіді.

Закінчив я розповіддю, що ми з Блазнем зробили з дівчиною на драконі. Я вдивлявся в обличчя Веріті, шукаючи бодай якоїсь зміни виразу, але не розгледів нічого. Виклавши все, я мовчки стояв перед ним, сподіваючись, що він почне мене розпитувати. Давній Веріті наново перебрав би всю мою розповідь, уточнюючи кожну подію, з’ясовуючи, що я думав чи підозрював про все помічене. Та цей сивочолий старий чоловік лише кілька разів кивнув головою. Зробив рух, наче збирався встати.

— Мій королю! — у розпачі заблагав я.

— Що, хлопче?

— Ви не хочете ні про що мене спитати, нічого мені сказати?

Веріті глянув на мене, та я не мав певності, чи він справді мене бачить. Він кашлянув.

— Я вбив Каррода Скіллом. Це правда. Відтоді я не чув інших, та не думаю, що вони мертві. Просто я втратив змогу їх відчувати. Мусиш бути обережним.

Я втупився в нього.

— І це все? Мушу бути обережним?

Від його слів мене аж до костей пройняло морозом.

— Ні. Є дещо гірше. — Веріті зиркнув на Блазня. — Боюся, що коли ти звертаєшся до Блазня, то тебе чує Регал. Боюся, що саме він приходив до тебе того дня, промовляючи Блазневим голосом, щоб розпитати, де Моллі.

У роті мені пересохло. Я повернувся, глянув на Блазня. Він здавався враженим.

— Не пам’ятаю… Я ніколи не казав… — Він ледь вдихнув, тоді раптом безтямно звалився на бік.

Кеттл метнулася до нього.

— Дихає, — сказала нам.

Веріті кивнув.

— Здогадуюся, що вони його вже покинули. Можливо. Нема певності, чи це правда.

Він знову перевів погляд на мене. Я намагався встояти на ногах. Відчував, як вони тікали з Блазня. Це було так, наче зненацька розірвалася шовкова нитка. Вони не сильно його тримали, але цього вистачило. Вистачило, щоб він відкрив їм усе, чого вони хотіли. Те, що було їм потрібно, аби вбити мою дружину й дитину. Вистачило, щоб відтоді щоночі обнишпорювати його сни і красти все, що могли використати.

Я підійшов до Блазня. Взяв ту його руку, де не було Скіллу, потягся до нього. Він повільно розплющив очі, сів. Якусь мить нетямуще дивився на нас усіх. Його очі зазирнули у мої, в їхній імлистій глибині чаївся сором.

— «А той, хто любить його найсильніше, найганебніше зрадить його». Моє власне пророцтво. Я знав це від одина­дцятого року життя. Чейд, — казав я собі, коли він намірився відібрати в тебе дитину. Чейд — ось хто твій зрадник. — Сумно хитнув головою. — А це був я. Це був я. — Повільно підвівся. — Мені шкода. Так шкода.

Я побачив сльози на його лиці. Потім Блазень відвернувся і поволі відійшов від нас. Я не міг змусити себе піти за ним, але Нічноокий безшумно встав і подався слідом.

— Фітце Чівелрі. — Веріті глибоко вдихнув і тихо промовив: — Фітце, я спробую закінчити свого дракона. Насправді це все, що я можу зробити. Можу тільки сподіватися, що цього вистачить.

Відчай додав мені відваги.

— Мій королю, ви не зробите цього для мене? Не поскіллите до Барріча й Моллі, щоб вони