Читати книгу - "Вовк-тотем"

class="book">В Орхоні коров’ячі й овечі кізяки — головний вид палива для скотарів. Взимку сухий коров’ячий кізяк є основним засобом розпалювання вогню, а паливом у той час є висушені на вітрі овечі кавалочки, тому в кожній родині є спеціальне місце, де накопичують овечі кізяки і щодня, після того, як отару вигонять із загону, усі ці какавельки лопатою згортаються на купу й після кількох днів «провітрювання» та «просушування» стають гарним паливом, яке горить навіть краще, ніж коров’ячий кізяк. Однак улітку в степу овечий послід стає рідким і безформним, тож скотарі в юртах уже не можуть топити овечим кізяком, а тільки висушеним коров’ячим. Однак улітку корови їдять соковиту й ніжну травичку та багато п’ють води, тож коров’ячий послід теж стає рідким і м’яким і вже не тримає так форму, як в інші сезони, тож його потрібно ще обробити, підсушивши на сонці.

Перегортати ж коров’ячі кізяки влітку на сонці — дуже клопітна й марудна справа. Жінки й діти в кожній монгольській юрті, щойно з’явиться час, ідуть на моріжки навколо табору й дерев’яними вилами перегортають по одному підсохлі з одного боку й мокрі та зелені всередині «млинці» коров’ячого кізяка, щоб вони підсушились на сонці з іншого боку. Потім «млинці», які вже просушились на сонці з обох сторін, встановлюють вертикально, по троє в одну купку, щоб вони далі провітрювались і досихали, а ті «млинці», які вже затверділи на сонці, збирають у плетений кошик і переносять на спині до юрт та складають там на купи. Однак щойно принесені до юрти кізяки все одно ще просохлі не до кінця, якщо їх розломити, всередині вони виявляться мокрими. Ці сухі зверху й мокрі всередині кізяки складають на купу здебільшого для того, щоб захистити їх від дощу. У розпал літа, коли багато дощів, якщо втратити час і залишити кізяки на пасовищі, то піде раптовий дощ, і вони, хоча до цього вже сохли кілька днів на сонці, за короткий час перетворяться на жижу. Але якщо встигнути скласти їх на купу, коли почнеться дощ, їх можна швидко накрити великою старою повстю, тоді вони не намокнуть. А після дощу повсть можна зняти й вони будуть підсихати далі.

Улітку в степу за купою кізяків біля юрти можна визначити, котра з господинь більш моторна і вправна. Коли молоді інтелігенти тільки поставили свою власну юрту, вони ще не знали, як і до чого слід готуватись заздалегідь, тож коли почався сезон дощів, з їхньої юрти то зовсім не йшов дим, то ішов тільки дим, а не було вогню, і їм доводилось постійно звертатись до скотарів за сухими кізяками, щоб якось пережити сезон дощів. Однак на другий рік улітку хлопці вже знали, як важливо перевертати, сушити й збирати на купу кізяки, тож перед їхньої юртою таких «дров» було не менше, ніж у скотарів.

Чень Чжень і Ян Ке терпіти не могли дрібної домашньої роботи, оскільки ці різні дрібні справи часто відволікали їх від читання, через що вони страшенно нервувались і сердились. Однак після того, як у них з'явився Вовчик, кожна із цих безкінечних домашніх справ стала ключовою ланкою в загальній справі його виховання, яка визначала, виросте він чи ні. Тож статус домашніх робіт для них відразу підвищився до «стратегічних завдань із забезпечення тилу», які визначали перемогу в битві. Обидва хлопці почали, випереджаючи один одного, виконувати «сім важливих справ» — здобувати дрова, рис, олію, сіль, м'ясо, кізяки й чай.

За звичайних обставин «дров» перед юртою Ченя повинно було вистачити на ціле літо. Однак через несподіване нашестя комарів потреба в паливі виросла вдвічі, тож купа коров'ячого кізяка зменшувалась швидко день за днем. Чень Чжень вирішив наслідувати вовчий ентузіазм і, витримуючи спеку й задуху та стримуючи злість, намагався швидко збільшити свою купу «дров» у декілька разів.

Сонячне проміння в степу ставало дедалі жорстокішим, тож Ченеві в його товстому й важкому одязі, мов у солдата протихімічної оборони, було спекотно і ніяк дихати. Коли він тільки переніс два-три важких кошики з кізяками, він уже відчув брак кисню й запаморочення в голові, йому було важко боротись із задухою і важко пересувати ноги. Піт на ньому висихав просто на ходу, а його протимоскітний одяг то мокрів від поту, то знову ставав сухим, на ньому з’явились білі розводи від поту і він став схожий на цупку солончакову кірку на тілі. Однак, подивившись на Вовчика, собак і білого коня, які спокійно спали під тонкою димовою завісою, він стиснув зуби й продовжив свою справу.

Крім того, на плечі Ченя тиснув ще один тягар, навіть важчий за напівмокрий коров’ячий кізяк — він так важко працював, стиснувши зуби, не лише заради Вовчика й цуценят, але й заради отари. Ці близько двох тисяч овець були результатом його і Яна Ке праці; більше, ніж за два роки, вони двічі приймали ягніння, і кількість живих ягнят, яких вони прийняли, дорівнювала двом тисячам і більше, тож їх уже розділили на дві отари. Таким чином, долаючи вітер і сніг, витримуючи комарів і спеку, днями й ночами змагаючись із вовками, доглядаючи отару 24 години на добу, по черзі випасаючи її вдень та вартуючи вночі, вони прожили два роки. Вівці були колективною власністю, тож із ними не можна було припуститися найменшої помилки. А перед ними ще, як навмисне, постали тепер жахливі «два лиха», і найменша недбалість могла викликати «велике політичне лихо» для них. Однак для такої великої отари щоночі потрібно було спалювати щонайменше п’ять-шість мисок полину, інакше, коли полиновий дим укривав отару не повністю й комарі жалили овець, ті починали скажено бігати проти вітру, й одній людині, яка чергувала вночі, було ніяк їх зібрати докупи. Але якщо вівці побіжать у гори, вони потраплять там просто в зуби вовків, і знайдуться люди, які пов’яжуть цю справу із вихованням вовченяти «собачим виплодком», тож тоді доведеться відповідати за все. Величезний тиск і загроза змушували Ченя, зціпивши зуби, із вовчими сміливістю, мудрістю, упертістю, витривалістю, обережністю й духом авантюризму підтримувати свій інтерес до вовків, досліджувати їх і виховувати Вовчика. Водночас він міг виховати в собі таку якість характеру, властиву степовим вовкам, як затятість. Чень Чжень раптом відчув,