Читати книгу - "Вовк-тотем"

не надто густим, і не надто рідким, потім уляглися там, з насолодою витягнувшись і плануючи солодко поспати. Цуценятам раніше ще не доводилось дізнатися про користь від полинового диму, тож вони кинулись у нього, наслідуючи дорослих собак, але відразу ж захекали від радості й також почали сперечатись за місця. Невдовзі у невеличкому вовчому колі, діаметром усього чотири метри, розляглися аж шість собак, що неабияк здивувало Вовчика.

Тут він і сам зрадів — примружив очі, розтягнув у посмішці свою пащу й підняв хвоста. Раніше, коли він дуже приязно розмахував двома своїми лапами, наполегливо запрошуючи собак до свого кола гратися, вони завжди ігнорували його приязнь, а сьогодні раптом, не знати з якого дива, прийшли до нього самі, навіть без запрошення, ще й у повному складі, навіть Еле прийшла, хоча вона його терпіти не могла! Для Вовчика це була несподівана радість, навіть більша, ніж якби він отримав шість великих жирних бурундуків. Вовчик миттю забув про свій страх, кинувся також у дим, спочатку заліз на спину Ерлана й безладно застрибав по ньому, а потім почав качатись в обнімку з цуценям-дівчинкою. Самотній Вовчик нарешті отримав веселу родину, він був схожий на маленького в’язня, який раптом побачив перед собою усіх своїх родичів, що прийшли відвідати його, він обнюхував кожного з собак, тулився до них, облизував їх… Чень Чжень раніше ніколи не бачив Вовчика таким веселим, тож його очі зволожились…

Для стількох собак, додаючи до них ще й Вовчика, полинового диму було замало. Хоча Вовчик раніше був «господарем» цієї території, однак зараз був витіснений на периферію димової завіси безцеремонними гостями. Цуценята все ще продовжували боротись за місця й два песики зовсім виштовхали гостинного Вовчика з диму. Вовчик був трохи цим приголомшений і, терплячи укуси комариної зграї та схиливши набік голову, обмірковував поведінку собак. За деякий час в очах Вовчика раптом спалахнув вогник розуміння, а запитальний погляд зник: він нарешті зрозумів — собаки прийшли не до нього, а до білого диму. Цей білий туман, якого він завжди боявся — затишна місцина, де немає тих жахливих крилатих комах, і ця місцина приготовлена спеціально для нього. Вовчик, який ніколи не залишався у збитках, раптом відчув, що його надурили. Тоді він розлючено кинувся прямо в дим, ніби віднімаючи шматок м’яса, та, ошкіривши зуби й люто розмахуючи лапами, вигнав звідти обох песиків. Оскільки одне з цуценят розляглося мертвим на землі й ніяк не хотіло відриватись від цього місця, Вовчик брутально вкусив його за вухо й потягнув за межі диму, аж цуценя заскавучало від болю. Вовчик же, нарешті, відвоював собі місце, де дим був і не рідким, і не дер у горлі, та із задоволенням розлігся там, насолоджуючись відсутністю комарів. Цікавий, охочий до знань Вовчик, який ще й мав пристрасть до досліджень, нарешті, дивлячись на стару миску, з якої йшов дим, відчув, що в цьому є смисл, і лежав не рухаючись.

Через деякий час Вовчик раптом підвівся й повільно попрямував до миски з димом, щоб з’ясувати достеменно, що ж це таке, однак, зробивши декілька кроків, захлинувся густим димом і розчхався, тож довелося відступити. Проте за деякий час його цікавість знову прокинулась і він знову попрямував до миски, але тепер Вовчик притис голову до землі, де диму було небагато, й «крадькома» поповз, наближаючись до миски. Однак щойно він підняв голову, як вітер роздмухав іскри, й одна з них потрапила Вовчикові прямо на ніс та обпекла його, аж він підскочив угору, мов підірвана вибухівка, а потім важко гепнувся знову на землю. Його грива настовбурчилась так, ніби її волоски мають вистрілити назовні. Вовчик так злякався, що підібгав хвоста й побіг до Ерлана та заховався в нього на грудях. Ерлан хехекав, ніби сміючись із того, що це дурнувате вовченя ще не знає, що до чого. Ерлан відкрив свою пащу, висунув язика й почав облизувати ніс Вовчика. Вовчик сумирно лежав на землі та з дурнуватим виглядом дивився на миску, більше не наважуючись зробити ані кроку вперед у її напрямку. Згодом Вовчик, мов стомлене немовля, не міг розплющити очей від утоми й швидко заснув. Нарешті він міг спокійно виспатись після кількох днів і ночей тортур від комарів! Однак Чень при цьому зауважив, що хоча Вовчик міцно спав, його вуха злегка тремтіли — вовчі вуха залишалися на варті.

Чень почув нерівний тупіт копит і побачив, що білий кінь також, шкутильгаючи стриножений, наближається з наміром заховатись у дим. Він поспішив йому назустріч, розв’язав йому ноги й підвів до підвітряного краю вовчого кола, де знову його стриножив. Комарині «висівки», які щільно вкривали тіло коня, миттю піднялися в небо. Білий кінь із полегшенням зітхнув, опустив голову, напівприкрив очі й задрімав.

Отже, миска полинового диму в розпал комариного лиха була дуже своєчасною допомогою — вона виручила від комарів вовченя, коня й шістьох собак. Усі ці вісім істот були улюбленцями й друзями Ченя, тож він глибоко радів з того, що міг надати їм своєчасну й ефективну допомогу. Вовчик і цуценята, мов діти, ще не знали вдячності й солодко спали в комфортному оточенні, але білий кінь і великі собаки час від часу кидали на Ченя вдячні погляди й злегка помахували хвостами. Вдячність тварин була такою ж щирою, як і сам степ, і хоча вони не вміли наговорити вам купу приємних та улесливих слів, від яких стає навіть неприємно, однак Чень був так зворушений, що хотів зробити для них ще більше приємних справ. Чень думав, що коли Вовчик-розумник виросте, він навіть краще, ніж собаки, зможе спілкуватись із Ченем. У період лиха Чень відчув, що стає дедалі важливішим для своїх друзів-тварин. Він ще додав у миску сухих кізяків і полину, а сам поспішив перегортати «млинці» з кізяків, що сушилися на сонці.

Від самого початку комариного лиха полину в гірських ярах було «коси — не хочу», але ключовим моментом у протистоянні лиху ставала достатня кількість сухого коров’ячого кізяка. Тож жінок і дітей з усієї бригади навіть не потрібно було спонукати в спеку перевертати «млинці» з коров’ячого кізяка, щоб вони підсушувались на сонці.