Читати книгу - "Бляшаний барабан"

поворотах під ними відлунюють рейки, багато гуркоту не чинять. Більшість вагонів в'їздили в депо відразу. Але декотрі лишалися то тут, то там стояти на коліях, порожні, але по-святковому освітлені. Чия то була ідея? Ідея була спільна, але висловив її я: «Слухай, друже мій любий, а що як?..» Пан Мацерат кивнув головою, ми неквапом увійшли до вагона, я став на місце вагоновода, відразу збагнув, що й до чого, поволі рушив і, швидко набираючи швидкість, виявився непоганим вагоноводом. Коли яскраво освітлене депо вже лишилося позаду, пан Мацерат по-дружньому похвалив мене такими словами: «Ти, Ґотфріде, — хрещений католик, годі й сумніватися, а то так добре не повів би трамвая».

Ця випадкова забава мене й справді дуже тішила. У депо нашого від'їзду, схоже, навіть не помітили, бо ніхто за вагоном не гнався, до того ж нас неважко було зупинити, відімкнувши струм. Я вів вагона в бік Флінґерна, потім через сам Флінґерн і вже подумував, чи не повернути біля Ганіеля ліворуч, на Рат і Ратінґен, але пан Мацерат попросив мене їхати в бік Графенберга й Ґересгайма. Хоч я й побоювався узвозу перед танцювальним ресторанчиком «Лев'ячий замок», однак прохання підсудного виконав, узвіз подолав, танцювальний ресторанчик лишився позаду, і раптом мені довелося загальмувати, бо на колії стояло троє чоловіків і радше вимагали, ніж просили, зупинитися.

Пан Мацерат уже невдовзі після Ганіеля відійшов у глибину вагона викурити сигарету. Тож довелося мені, як справжньому вагоноводові, гукнути: «Прошу сідати!» Коли ті троє входили, мені впало в око, що один із них — він був без капелюха, а решта двоє, в зелених капелюхах із чорними стрічками, його підтримували, взявши з обох боків попідруки, — чи то через незграбність, чи то через те, що погано бачив, кілька разів не потрапив ногою на підніжок. Його супутники — чи, може, охоронці — досить грубо допомогли йому піднятися передніми східцями поруч зі мною, а тоді відразу повели до вагона.

Я вже був знову рушив, коли це раптом почув іззаду, з глибини вагона, спершу жалісне скиглення, потім такі звуки, неначе хтось дає комусь ляпаси. Та зрештою — і це мене заспокоїло — пролунав рішучий голос пана Мацерата, який приструнчував наших пасажирів і закликав тих двох не бити скаліченого, напівсліпого чоловіка, який, згубивши окуляри, й так, мовляв, страждає.

— А ви не лізьте не в своє діло! — гаркнув один із зелених капелюхів. — Ми ще сьогодні покажемо йому, де раки зимують. Скільки ж можна терпіти!

Поки я повільно їхав до Ґересгайма, мій товариш, пан Мацерат, поцікавився, який же такий злочин скоїв той бідолашний напівсліпий чоловік. І розмова враз набула досить дивного характеру: по кількох фразах ми опинилися в гущі війни, правильніше сказати, повернулися до першого вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Початок війни, напівсліпого обізвали добровольцем, який протиправно захищав якусь будівлю Польської пошти. Дивно, але й пан Мацерат, який мав тоді років п'ятнадцять, не більше, виявився в курсі подій, навіть упізнав того підсліпуватого чоловіка, сказав, що то — Віктор Велюн, бідолашний, короткозорий поштар, який розносив грошові перекази, під час бойових дій згубив окуляри, втік без окулярів, уник катів, але ті про нього не забули, ганялися за ним до кінця війни, й у повоєнні роки також, і показали навіть папір, виписаний тридцять дев'ятим роком: наказ про розстріл. «Нарешті ми його згарбали!» — кричав один із зелених капелюхів, а другий заявив, нібито страшенно радий, що ця історія нарешті завершилась. Увесь свій вільний час, навіть відпустки йому, мовляв, доводилося марнувати на те, щоб нарешті виконати наказ про розстріл від тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року; кінець кінцем, він, мовляв, має й іншу роботу, він комівояжер, а його товариш — біженець зі Сходу, і в нього теж клопоту не бракує, він мусить знов починати все спочатку, на Сході він утратив чудову кравецьку майстерню, але тепер уже всьому край, годі, сьогодні вночі наказ буде виконано, і тоді з минулим вони покінчать раз і назавжди... І як добре, що пощастило ще встигнути на останній трамвай!

Отак я супроти власної волі став вагоноводом, що віз до Ґересгайма одного приреченого на смерть і двох катів з наказом про розстріл. На безлюдному, трохи похилому базарному майдані в передмісті я звернув праворуч, маючи намір доїхати до кінцевої зупинки біля скляного заводу, висадити там зелених капелюхів та підсліпуватого Віктора Велюна й вирушити зі своїм товаришем додому. За три зупинки до кінцевої пан Мацерат підійшов ближче до мене й приблизно туди, де справжні вагоноводи ставлять бляшанки з бутербродами, поставив свою теку, що в ній, як я знав, був слоїк із пальцем.

— Ми маємо його врятувати! Це Віктор, бідолашний Віктор! — Пан Мацерат був вочевидь дуже схвильований. — Він і досі не знайшов собі годящих окулярів. Він страшенно короткозорий, вони його розстрілюватимуть, а він дивитиметься зовсім в інший бік.

Я гадав, що кати при собі зброї не тримають, але панові Мацерату впало в око, що пальта в обох зелених капелюхів повідстовбурчувалися.

— Він на Польській пошті в Данцигу розносив грошові перекази. Тепер робить те саме на федеральній пошті. Але вони щодня після роботи ходять за ним назирці, бо наказ про розстріл і досі ніхто не скасував.

З того, про що розповідав пан Мацерат, я зрозумів не все, однак пообіцяв піти разом із ним на розстріл, а як пощастить, то й допомогти йому той розстріл зірвати.

За склозаводом я, трохи не доїхавши до перших садових ділянок — але материн садок з тією самою яблунею у місячному сяйві було вже видно, — пригальмував і крикнув у салон:

— Кінцева! Прошу вийти з ваґона!

Ті, що в зелених капелюхах із чорними стрічками, відразу пішли до дверей. Напівсліпому Віктору знов було важко потрапити ногами на підніжок. Потім до дверей рушив і пан Мацерат, але спершу він дістав з-під піджака свого барабана й, сходячи, попросив мене прихопити його теку зі слоїком.

Ми покинули трамвая, який ще довго світив у темряві, й попростували назирці за катами, а отже, й за їхньою жертвою.

Ми йшли вздовж садових огорож. Я вже навіть притомився. Коли ті троє попереду спинилися, я завважив, що розстрілювати вони зібралися на материній ділянці. Запротестував не лише пан Мацерат, запротестував і я. Але наші протести їх не обходили, вони повалили й так струхлявілу огорожу на землю, прив'язали того напівсліпого чоловіка, якого пан Мацерат називав