Читати книгу - "Бляшаний барабан"

того слоїка молиться. Мене це зацікавило, і я, щоправда, трохи зухвало, відразу попросив його показати, як же він молиться. Підсудний, зі свого боку, попросив мене зробити послугу і йому, дав мені олівця й папір і зажадав, щоб я його молитву записав, а також щоб я ставив запитання про той палець — він, мовляв, щиро й по совісті відповідатиме на них у своїй молитві.

На доказ я наводжу тут свої запитання і його відповіді, що свідчать про те, як він обожнює скляного слоїка. Я обожнюю. Хто це я? Оскар чи я? Я — благочестиво, Оскар — неуважно. Віддано й невтомно, тільки не треба боятися повторитись. Я — розважливо, бо не маю пам'яти. Оскар — розважливо, бо сповнений спогадів. Холодний, гарячий, теплий — це я. Винен — коли питають. Невинен — коли не питають. Винен, бо... скоїв злочин, бо... виявився винен, хоч і... виправдався в... звернув вину на... пробився крізь... крізь... умив руки від... посміявся з... над... через... плакав за... через... без... грішив тим, що казав... що мовчав... не кажи, не мовчи, молися. Я молюся. На що? На слоїка. На якого слоїка? Для консервування. Що в ньому законсервовано? У ньому законсервовано палець. Який палець? Підмізинний. Чий палець? Білявки. Якої білявки? Середнього зросту. Середній зріст — це метр шістдесят? Середній зріст — це метр шістдесят три. Особливі прикмети? Родимка. Родимка де? На руці вище ліктя, зсередини. На лівій руці чи на правій? На правій. А підмізинний палець на якій? На лівій. Заручена? Так, але незаміжня. Яку віру сповідує? Кальвінізм. Незаймана? Незаймана. Коли народилася? Не знаю. Коли? Під Гановером. Коли? У грудні. Стрілець чи Козерог? Стрілець. А вдача? Боязка. Доброзичлива? Старанна, балакуча. Розважлива? Ощадлива, твереза й весела. Сором'язлива? Ласунка, щира й набожна. Бліда, часто мріє про подорожі. Місячні нерегулярні, млява, любить страждати й заводить про це розмови, сама пасивна, безініціативна, чекає, що буде, вміє слухати, схвально киває головою, згортає на грудях руки; коли розмовляє, опускає повіки; коли до неї звертаються, широко розплющує очі — світло-сірі, ближче до зіниць — карі, каблучку подарував начальник, одружений, спершу не хотіла брати, взяла, страшний випадок, якісь волокна, сатана, багато білого, вибралася, переїхала, повернулась, не могла розлучитися, ревнощі теж, але безпідставні, хвороба, але не сама, смерть, але не природна, та ні, ні, не хочу, рвала волошки, і раптом з'являється, ба ні, був від самого початку, вже не може... Амінь? Амінь.

Цей запис молитви я, Ґотфрід фон Вітляр, додаю до своїх свідчень перед судом лише через те, що відомості про власницю підмізинного пальця, хоч якою плутаною здається ця молитва, великою мірою збігаються із судовими матеріалами про вбиту — сестружалібницю Доротею Кьонґетер. А брати під сумнів тут твердження підсудного про те, нібито він ані вбивав сестру-жалібницю, ані взагалі жодного разу не бачив її в обличчя, — не мій клопіт.

Прикметною і такою, що свідчить на користь підсудного, мені ще й досі видається та відданість, з якою мій товариш стояв навколішках перед стільцем, куди він поставив слоїка, і працював паличками на своєму бляшаному барабані, затиснувши його між ногами.

Ще понад рік я не раз мав нагоду спостерігати, як підсудний молиться й барабанить, бо він, призначивши мені щедру платню, зробив мене своїм постійним супутником у турне, які надовго був перервав, але невдовзі після того, як знайшовся отой підмізинний палець, поновив. Ми об'їздили всю Західну Німеччину, запрошували нас і до Східної зони, навіть за кордон. Але пан Мацерат не хотів виїздити з країни, не бажав, як він сам висловлювався, потрапити до буденної водоверти концертних поїздок. Жодного разу не барабанив і не молився він перед слоїком до концерту. Лише після виступу й після тривалої вечері ми поверталися до його номера в готелі — і він заходжувався барабанити й молитись, я ставив запитання й занотовував відповіді, а потім ми порівнювали останню молитву з молитвами попередніх днів і тижнів. Щоправда, молитви були різні — довгі й короткі. Крім того, інколи словам у них ставало затісно, й вони наскакували одне на одне, хоч уже другого дня лилися майже спокійно й статечно. І все ж таки жодна з молитов, які я зібрав і передаю високому суду, не містить більше подробиць, аніж та перша, що її запис я приклав до своїх свідчень.

За той рік, поки ми роз'їжджали, я мимохідь, у перервах між нашими турне познайомився з деякими знайомими й родичами пана Мацерата. Так, наприклад, він відрекомендував мені свою мачуху, пані Марію Мацерат, яку підсудний дуже, хоч і стримано, шанує. Того ж таки дня, пополудні, до мене завітав і зведений брат підсудного, Курт Мацерат — одинадцятирічний, добре вихований гімназист. Приємне враження справила й сестра пані Марії Мацерат — пані Августа Кьостер. Як мені зізнався сам підсудний, у перші повоєнні роки його сімейні обставини були далеко не ідеальні. Аж коли пан Мацерат за власні гроші придбав для мачухи велику крамницю делікатесних товарів, де з-поміж іншого продається й південна садовина, та й далі почав раз у раз підтримувати пані Мацерат коштами, коли в крамниці виникали фінансові труднощі, взаємини між мачухою і пасинком налагодилися дружні.

Познайомив мене пан Мацерат і з декотрими колишніми своїми колегами, переважно джазовими музикантами. Та хоч яким веселим і товариським намагався постати в моїх очах пан Мюнцер (підсудний довірчо називав його Клепом), я так і не знайшов у собі ні духу, ні бажання підтримувати з тим чоловіком зв'язки.

Завдяки щедрості підсудного в мене відпала потреба працювати оформлювачем, але я любив свою роботу й, коли ми поверталися з іще одного турне, все ж таки брався оформити кілька вітрин. Підсудний теж по-дружньому цікавився моїм ремеслом, частенько стояв пізно вночі на вулиці й усе милувався моїм скромним мистецтвом. Інколи після роботи ми трохи прогулювалися нічним Дюсельдорфом, однак Старого міста уникали, бо підсудний не любив отих опуклих шибок у шинках і вивісок, розмальованих у давньому німецькому дусі. І ось — це я вже підходжу до останньої частини своїх свідчень — одна з таких прогулянок нічним Унтерратом якось привела нас до трамвайного депо.

Ми стояли собі душа в душу й проводжали поглядом останній за розкладом трамвай, що в'їздив у депо. Гарне це видовище. Довкола — темне місто. Десь далеко горлає п'яний робітник з будівництва — адже настала п'ятниця. А загалом — тихо-тихо, бо останні трамваї, повертаючись у депо, навіть коли вони дзвонять і на