Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

мов настало бабине літо, — димки розривів здіймаються вгору й повільно осідають. І весь день війська атакували, закріплювалися і знову атакували. Коли ми йшли дорогою, бійці, що сиділи в канаві, прийняли нас за старших штабних офіцерів, бо ніщо так не вирізняє людину на фронті, як цивільний одяг, і гукали нам:

— Гляньте он на тих, що на пагорку! Коли буде наступ? Скажіть, коли він буде?

Ми сиділи за деревами — заспокоювала товщина стовбурів — і дивились, як кулі зрізують похилені нижні гілки. Помітивши, що фашистські літаки повернули в наш бік, ми сховалися у розщілині, але вони розвернулися, зробили коло і скинули бомби на республіканські позиції біля Конкуда. І весь день ми рухалися за республіканськими частинами, що неухильно просувалися вперед. Вгору по схилах, через залізницю, з боєм через тунель, і вище, в обхід Мансуето, потім по шосе униз до повороту біля другого кілометра, і, нарешті, останній підйом на підступах до міста, де проти заходу сонця різко вимальовувалися геометричні обриси будинків і сім церковних шпилів.

У надвечірньому небі панувала республіканська авіація, скрізь снували стрімкі, мов ластівки, винищувачі; і, поки ми стежили в бінокль за їхнім витонченим польотом, сподіваючись побачити повітряний бій, до нас з гуркотом під'їхали два ваговози, і з кузова, відкинувши задній борт, висипали хлопчаки, які поводилися так, наче їх привезли на футбольний матч. Лише побачивши, що в кожного ремінь з шістнадцятьма гранатними підсумками і за спиною по два рюкзаки, я зрозумів, що то підривники.

Капітан сказав:

— Хлопці чудово працюють. Побачите, як вони прориватимуться в місто.

І ось в останніх відблисках сонця і при світлі гарматних спалахів — жовтіших, ніж іскри з тролейбусних дротів, але таких же раптових — ми побачили, як ці хлопчаки розгорнулися за сто ярдів від нас і під щільним прикриттям кулеметно-автоматного вогню прослизнули останнім схилом нагору, до самого міста. Біля стіни вони на мить затримались, потім — червоно-чорний спалах, гуркіт гранат, і, перемахнувши через стіну, вони увірвалися в місто.

— А не можна було б піти разом з ними? — спитав я полковника.

— Чудово, — відповів той. — Непогана думка,

Ми стали спускатися вниз по шосе, але вже смеркало, і, зустрівши двох офіцерів, що перевіряли розкидані підрозділи, ми вирішили приєднатися до них, бо в темряві нас могли прийняти за чужих, а пароля ми не знали.

Землю оповивав теплий морок, а ми йшли по шосе, що вело вниз, до Теруеля. Ніч дихала спокоєм, і кожний різкий звук здавався недоречним.

На шосе ми натрапили на мертвого офіцера, якого вбило, коли він вів своїх бійців у вирішальну атаку. Рота пішла далі, а він лишився на асфальті, бо на цій фазі бою мертвих не підбирають.

Ми підняли його, ще теплого, з суворим восковим обличчям, поклали на уібіччя, ґюдалі від танків і всього іншого, що могло б потривожити його спокій, і увійшли в місто.

Жителі Теруеля Обнімали нас, пригощали вином, питали, чи не зустрічали ми в Барселоні їхнього брата, дядька чи ще якого родича, і все це було дуже приємно. Ми вперше були свідками їсГго, як вітають визволителів, а серед них тільки ми були в цивільному. Цікаво, за кого вони нас приймали? Том Делмер, кореспондент лондонської газети, був схожий на єпископа, Герберт А. Метьюз із «Нью-Йорк тайме» — на Савонаролу, а я — трохи на Уоллеса Бірі, яким той був років зо три тому. Не дивно, якщо місцеві жителі подумали, що новий лад буде, так би мовити, незвичайним.

Але вони казали, що давно чекають нас, що вони ховалися у льохах і ямах, коли республіканське командування запропонувало їм евакуюватися, бо фашисти не випускали їх з міста. Іони ще сказали, що республіканці обстрілювали тільки військові об'єкти, а не житлові будинки. Це їхні слова — не мої.

Коли я, ще сидячи в машині, прочитав у нью-йоркських газетах, щойно одержаних в Мадріді, про ультиматум генерала Франко — якщо через п’ять днів республіканський уряд не складе зброї, фашисти почнуть останній і вирішальний штурм — було трохи дивно йти вулицями Теруеля, цього важливого опорного, пункту заколотників, звідки вони збиралися рушити до моря.

БІЖЕНЦІ

НАНА, 3 квітня 1938

Барселона. Чудового, мало не весняного ранку ми виїхали на фронт. Учора ввечері, коли ми в'їжджали в Барселону, усе здавалося брудним, сірим, імлистим і сумним, а сьогодні стало тепло і сонячно, а рожевий цвіт мигдалю ви-

різнився на сивих пагорбах і прикрашав сірувато-зелені від пилу оливи.

Уже під самим Реусом, коли ми мчали прямим рівним шосе поміж оливкових гаїв, шофер, що сидів на відкидному сидінні, вигукнув:

— Літаки, літаки! — і, скрегочучи гальмами, наша машина зупинилася під деревом.

— Прямо над нами, — сказав шофер. Ваш кореспондент пірнув у кювет, припав до землі і, глянувши вгору, побачив, як літак знизився, перевернувся через крило, а потім вирівнявся, очевидно, вирішивши, що однієї машини замало, щоб гатити по ній з усіх восьми кулеметів.

Поки ми стежили за ним, пролунали оглушливі вибухи бомб, і Реус, що виднівся на тлі гір за півмилі попереду, зник у цегляно-червонястій хмарі диму. Головна вулиця міста була завалена уламками будинків і залита водою з розбитого водопроводу; ми зупинили машину: хотіли знайти поліцейського, щоб той пристрелив пораненого коня, але хазяїн вважав, що коня ще можна врятувати, і ми поїхали далі, на гірський перевал, через який іде дорога до каталонського містечка Фалсета.

Так почався цей день, але хто поки що знає, як він закінчиться? Невдовзі почали траплятися вози з біженцями. Одним правила стара бабуся: вона махала батогом і ридала. Більше цього дня я не бачив жодної жінки, яка б плакала. За іншим возом ішло восьмеро дітей, одне хлопча налягало на колесо на крутих підйомах. На возах були навалені клунки з постіллю, швейні машинки, ковдри, кухонний посуд, мішки з зерном для коней та мулів; прив'язані до задків возів, тяглися кози й вівці. Паніки не було, просто всі повільно і безперервно рухалися вперед.

Сидячи на товстій підстилці з ковдр, на мулі їхала жінка з червоним немовлям на руках, якому, певне, не було й двох днів. Голова матері похитувалась у такт ході мула, і чорне, як смола, волоссячко дитини посіріло від пилу. Мула вів за вуздечку чоловік, то озираючись назад через плече, то дивлячись на дорогу попереду.

— Коли народилась дитина? — спитав я, коли наша машина порівнялася з ними.

— Учора, — гордовито відповів чоловік.

І ми поїхали далі. Усі, хто йшов чи їхав дорогою, куди