Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Над плато віяв пронизливий крижаний вітер, він так хльоскав нам ув обличчя, що ми насилу трималися на ногах. Небо швидко темніло, брудно-сіра лавина хмар перевалила гірський хребет і прослалася над рівниною й містом, що насилу мріло вдалині.
— Ти добре попрацював тоді,— сказав він замість відповіді.
— Я вас не про це питаю!
— Мені здається, зараз не час говорити про такі речі, Ліне.
— А я вважаю, що час! — наполягав я.
— Існують деякі обставини, яких ти не зможеш зрозуміти,— заявив він.
— То бодай розкажіть про них.
— Гаразд. Медикаменти, що їх ми доправили в цей табір, антибіотики і пеніцилін, що їх ми привезли на цю війну,— все це від лепраків Ранджита.
— О Господи! — простогнав я.
— Я скористався наданою мені можливістю, тим дивним фактом, що ти — самотній чужинець без будь-яких зв’язків з посольством — відкрив клініку в моїх нетрищах. То був рідкісний шанс випробувати медикаменти на людях з джопадпаті. Адже ти розумієш: я повинен був переконатися в їхній придатності, перш ніж везти це партизанам.
— На Бога, Хадере! — вигукнув я.
— Я мусив на це піти...
— Тільки мерзотник міг це зробити!
— Охолонь, Ліне! — гаркнув Халед іззаду. Решта стояла в напруженому очікуванні поряд з Хадером, немов боялася, що я можу на нього накинутися.— Ти перейшов будь-які межі!
— Перейшов межі! — випалив я, захлинаючись від шалу, відчуваючи, як цокотять мої зуби, і намагаючись опанувати свої закляклі ноги й руки.— Я перейшов ваші бридкі межі! Він використовував людей у нетрищах, мов піддослідних кроликів чи лабораторних щурів, щоб випробовувати свої антибіотики, використовував мене, щоб я теж обманював людей, бо вони вірили мені, а я, бачте, переходжу межі!
— Але ж ніхто не постраждав! — вигукнув Халед.— Всі медикаменти виявилися придатними, люди почувалися добре. Ти зробив свою роботу як слід.
— Треба піти з цього холоду і все обговорити,— поспішно вставив Ахмед Заде, сподіваючись домогтися примирення.— Хадере, перш ніж вирушати в дорогу, треба зачекати, поки пройде ця хуртовина.
— Ти повинен зрозуміти,— твердо сказав мені Хадер, не звертаючи на нього уваги.— Це було рішення військового часу: двадцятьма людьми ризикують, щоб порятувати тисячу, а тисячею — задля порятунку мільйона. І ти повинен мені повірити: ми знали, що медикаменти добрі. Вірогідність того, що від прокажених Ранджита надійдуть неякісні ліки, була украй мала. Ми були майже упевнені, що медикаменти безпечні, коли передавали їх тобі.
— Розкажіть мені про Сапну.
Промовивши це, я відчув, як піднявся з глибин моєї душі найбільший страх, викликаний близькістю до Хадера.— Це теж ваша робота?
— Я не Сапна. Але відповідальність за ці вбивства падає і на мене. Сапна вбивав для мене — ось у чому причина, і, якщо хочеш знати всю правду, я отримав дуже великий зиск від кривавої роботи Сапни. Через те, що Сапна існував, через страх перед ним, і тому що я узяв на себе зобов’язання розшукати і зупинити його, політики і поліція дозволили мені провезти зброю через Бомбей до Карачі й Кветти на цю війну Кров тих, кого убив Сапна,— мастило для наших коліс. І я зроблю це знову: використаю його злочини і вчиню власними руками нові вбивства, якщо це допоможе нашій справі. У нас, Ліне, є спільна справа. І ми битимемося і житимемо, і, можливо, помремо за неї. Якщо ми виграємо цю битву, зміниться весь хід історії, відтепер і назавжди, в цьому місці і у всіх майбутніх битвах. Ось у чому полягає наша справа: змінити весь світ. А в чому полягає твоя справа? У чому твоя справа, Ліне?
В повітрі вже кружляли перші сніжинки, і я так змерз, так тремтів, що аж зубами цокотів з холоду.
— А як було... як було з мадам Жу... коли Карла змушувала мене вдавати американця,— це була її ідея чи то була частина вашого плану?
— Ні. Карла веде власну війну проти Жу, у неї свої резони. Але я схвалив її план: використати тебе, щоб визволити з Палацу її подругу. Хотілося подивитися, чи зумієш ти зробити це. У мене вже тоді виникла ідея, що колись ти станеш моїм американцем в Афганістані. І ти, Ліне, виконав це завдання. Мало хто зумів би упоратися з Жу в її власному Палаці.
— І останнє, Хадере...— вичавив я.— Коли я потрапив у в’язницю... чи були ви причетні до цього?
Запало похмуре мовчання, мертва тиша, що порушувалася лише подихом, який глибше закарбовується в пам’яті, ніж найгучніший звук.
— Ні,— нарешті відповів він.— Але, як по правді, я міг би витягнути тебе звідти вже через тиждень, якби захотів. Я майже відразу ж дізнався про твій арешт і міг допомогти тобі, але я цього не зробив, хоча й міг.
Я подивився на Назіра і Ахмеда Заде: вони спокійно зустріли мій погляд. Халед Ансарі відповів мені гримасою, в якій біль поєднувався з викликом — шкіра на обличчі його напнулася, і крива близна ще гостріше вирізнялася на щоці.
Вони всі знали це. Знали, що Хадер залишив мене там. Гаразд, Хадер нічого не винен мені... Не він посадив мене у в’язницю, тож і не зобов’язаний був визволяти мене звідти. Та й зрештою він таки зробив це — витягнув мене з хурдиги і тим самим врятував мені життя. Припустимо, я заслужив, щоб мене там били, але за мене постраждали й інші люди, ті, що намагалися передати йому мою записку... І якби ми навіть зуміли це зробити, Хадер проігнорував би отримане повідомлення і залишив мене у в’язниці доти, поки сам не був би готовий діяти. Гаразд, нехай мої надії були марні, нездійсненні... Але якщо ви переконаєте людину в тім, що вона марно сподівалася на чиюсь поміч, то уб’єте її віру, погасите світло в її душі, сподівання любові до себе.
— Ви хотіли бути упевнені, що я... що я буду вдячний вам, тому й лишили мене у в’язниці. Причина в цьому?
— Ні, Ліне. Просто тобі не пощастило, така була твоя доля — кисмет — у ту мить. У мене була домовленість з мадам Жу: вона допомагала нам зустрічатися з політиками, а також завоювати прихильність одного пакистанського генерала, з яким була знайома. Контакт із ним був дуже цінний для мене, генерал відігравав надзвичайно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.