Читати книгу - "Шантарам"

Від його слів у мене всередині аж похололо все.

— Улюблений поет Карли?

— Думаю, що так.

— А наскільки... наскільки близько ви знаєте Карлу?

— Я знаю її дуже добре.

— А я думав... думав, ви познайомилися з Карлою, коли витягнули мене з того кубла. Вона сказала... тобто мені здалося, що вона сказала, ніби бачила вас уперше...

— Ні, Ліне, це не так. Я давно знаю Карлу, вона працює на мене. В усякому разі, вона працює на Абдула Гані, а той працює на мене. Але вона повинна була розповісти тобі про це, хіба не так? Невже ти не знав? Я дуже здивований. Був певен, що Карла говорила тобі. І, звісно ж, я говорив з нею про тебе неодноразово.

У моїй свідомості, наче в темній ущелині, в яку з ревом ллється водоспад, стояв безугавний шум і панував страх. Що казала вона мені під час епідемії холери, коли ми лежали поруч у моїй хатині? «А потім я опинилася одного разу в літаку, де зустріла індійського бізнесмена, і відтоді моє життя змінилося назавжди». Чи був це Абдул Гані? Чи його вона мала на увазі? Чому я не розпитав Карлу детальніше про її роботу? Чому вона нічого мені не розповіла? І що вона робила для Абдула Гані?

— А яку роботу вона робить для вас, для Абдула?

— Різну. Вона багато що уміє.

— Я знаю, що вона уміє! — сердито огризнувсь я.— Яку роботу вона виконує для вас?

— Крім усього іншого,— Хадер промовив це повільно і виразно,— вона знаходить таких чужинців, як оце ти. Людей, які б могли працювати на нас, якби виникла така потреба.

— Що? — видихнув я. Це й запитанням не було — я почувавсь так, наче все єство моє, душа моя і серце розпалися на друзки.

Він знов заговорив, але я урвав його.

— Ви хочете сказати, що вона завербувала мене для вас?

— Так. І я дуже радий, що вона це зробила.

Внутрішній холод розлився моїм тілом, побіг по жилах, і навіть очі тепер були неначе з криги. Хадер ішов собі, але, помітивши, що я стою на місці, теж зупинився. Він ще усміхався, коли обернувся до мене. У цю мить до нас підійшов Халед Ансарі, голосно ляскаючи в долоні.

— Хадере! Ліне! — привітався він зі своєю звичайною сумною усмішкою, яка так мені подобалася.— Я добре подумав, Хадерджі, як ви і радили, й вирішив лишитися. Принаймні, на якийсь час. Минулої ночі тут був Хабіб — вартові бачили його. За останні два тижні він накоїв такого звірства на шляху до Кандагара — з полоненими росіянами і навіть з деякими полоненими афганцями. Він просто мерзотник та й годі! Я не дуже вразливий, але все це таке страшне, люди такі налякані, що врешті вирішили щось із ним робити — найпевніше, просто застрелити, коли побачать. Потрібно, кажуть, полювати на нього, як на дикого звіра. Я повинен... повинен спробувати якось допомогти йому. Хочу залишитися, розшукати його й умовити повернутися до Пакистану зі мною. Отже... вирушайте сьогодні вночі без мене, а я підійду тижнів за два. Оце і все, мабуть, що я хотів сказати...

— А як щодо тієї ночі, коли я зустрів вас і Абдуллу? — запитав я крізь зуби, зціплені від холоду і крижаного страху, що, мов напади болю, судомою пронизував усю мою істоту.

— Ти забув!..— відповів Хадер Хан. Голос його став суворий, обличчя насупилося і було так само рішуче, як і моє. Тієї миті мені й на думку не спало, що він теж почувається обдуреним і зрадженим. Я не згадав про Карачі й візити поліції, забув про зрадника з його оточення, близьку йому людину, яка намагалася влаштувати все так, щоб його і мене, і всіх нас схопили, а то й убили. Я не хотів бачити в його похмурій відчуженості нічого, крім жорстокої байдужості до моїх почуттів.— Ти вперше зустрів Абдуллу задовго до тієї ночі, коли познайомився зі мною. Це було в монастирі стоячих ченців, правда ж? Він був там, щоб охороняти Карлу. Вона не дуже добре тебе знала, не була упевнена, що тобі можна довіряти, тим більше в цьому незнайомому місці. Карлі потрібна була людина, яка могла б їй допомогти, якщо у тебе виникнуть якісь недобрі наміри.

— Він був її охоронцем...— пробурмотів я, подумавши при цьому: «Вона мені не довіряла».

Так, Ліне, причому дуже добрим охоронцем. Наскільки я зрозумів, тоді виникла якась серйозна загроза, і Абдулла втрутився, порятувавши її, а може, й тебе. Це так? Робота Абдулли полягала якраз в тому, щоб захищати моїх людей. Ось чому я послав його услід за тобою, коли ти разом з моїм племінником Тариком пішов до джопадпаті. І вже в першу ніч він допоміг тобі відбитися від псів, правда ж? І поки Тарик жив у тебе, Абдулла був поряд з вами, бо я попросив його про це.

Я не слухав його. Мозок мій посилав гострі стріли спогадів, і вони зі свистом летіли в минуле. Я шукав Карлу, ту Карлу, яку знав і любив, але кожна мить, яку я збув із нею, мала якийсь потаємний сенс і була просякнута брехнею. Я пригадав свою першу зустріч з Карлою, коли вона простягнула руку, щоб зупинити мене: я мало не потрапив під автобус. Це сталося на Артур Бандер-роуд, на розі поблизу Насипу, недалеко від «Індійського готелю», в самому серці зони туристичного бізнесу Певне, вона чатувала там на чужинців, отаких бевзів, як оце я, котрі могли би працювати на Хадера, коли йому це буде потрібно? Звісно ж, так воно і було. Живучи у нетрищах, я робив майже те саме — вештався по вулиці, підходив до чужинців, яким потрібно було поміняти гроші або купити чарасу.

До нас підійшов Назір. За декілька кроків од нього стояли Ахмед Заде, Хадербгай і Халед. Назір похмуро дивився у небо, міркуючи, коли ж розпочнеться снігова буря. Речі були двічі перевірені й запаковані, йому кортіло хутчій вирушити в дорогу.

— А як воно було з допомогою моїй клініці? — запитав я, відчуваючи, що мене нудить, і знаючи, що варто мені розслабитись, як ноги мої затремтять і я упаду додолу. Хадер мовчав, і я повторив запитання: — Як було з тією клінікою?