Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стій! Не чіпай його! — це було те дівча Воно убралося в халатик і звідкілясь узяло маленький браунінг, такий самий, що вже траплявся мені у справі з Нестеровим. Дівча наставило браунінг на мене.
— Дитя моє, поклади зброю, — це сказав не я, це сказав старий князь. — Наказую!
— Він уб’є тебе! — дівча добре розмовляло російською, хоча й чути було ще деякий акцент.
— Нехай, це мені буде тільки на радість, — посміхнувся старий. — Мені набридло це життя у зруйнованому тілі! Купа хвороб, усе болить, я забув уже, коли в мене стояв. Давай, чоловіче, ти ж прийшов мене вбивати, то вбивай! Що ще розповісти тобі, щоб ти вбив мене з чистим сумлінням? А ти поклади браунінг. Це не іграшка.
— Не вбивай його, інакше я вистрелю, — каже дівчинка мені.
— Він викрав тебе з родини, він ґвалтував тебе, а ти його захищаєш? — дивуюся я.
— В мого батька було п’ятеро дітей, і вперше я досхочу поїла тут. І на справжньому ліжку, з перинами та подушкою, виспалась теж тут. Князь найняв мені вчителів, тепер я вмію читати й писати. Я вдячна йому.
— Господи, та він же бридкий!
— Він слабкий. Не чіпай його.
— Люсю, поклади револьвер, благаю! — каже Ухтомський і звертається до мене.
— Прошу, не кривди її, вона ще дитина. Люсю, ти не бійся, тебе згадано у заповіті. Після моєї смерті ти отримаєш пенсіон, якого вистачить і на освіту, і на посаг. Поклади клятий браунінг! Це небезпечна людина, я бачу. Якби я був молодий, я б залюбки з ним поборовся, а зараз нехай він зробить те, за чим прийшов, і піде.
— Не чіпай його, — вперто каже дівча.
— Я прийшов помститися за свою матір, — кажу дівчинці. — Вона була такою, як ти, коли цей покидьок викрав її і зґвалтував. Після чого викинув, як зламану іграшку.
— Що? То ти син тієї Марії? — старий кривиться.
— Син. Байстрюк.
— Ти впевнений, що народився саме від мене? Бо дівчата не вагітніли від мене, лікарі казали, що погане сім’я.
— Впевнений.
— Не розумію, жодного разу не чув, щоб від мене завагітніли!
— Як ти міг почути, коли ти кривдив їх і тікав!
— Поки я був молодий, дівчатам подобалося бути зі мною, — посміхається старим ротом із рядом рівненьких зубів, дивним серед його тілесної руїни.
— Ні! — кричить дівчина, бо помічає мій рух. Я зупиняюся. Не боюся її браунінга. В мене є револьвер, і я зможу дістати його та вистрелити першим. Навіть якщо дівчина таки натисне на курок, вона не поцілить, бо вперше тримає зброю. Але я не хочу множити смерть далі, не хочу вбивати нікого, крім цього старого покидька.
— Це дивно, що ти народився. Дуже дивно. Старий крутить головою. — А з чого ти взяв, що саме я твій батько?
— Узяв. Ти викрав і зґвалтував мою матір, а її батько, мій дід, вигнав її з хати, як покритку. Вигнав вагітною. Спочатку побив, сподівався вибити мене з неї, а потім вигнав. Вона поневірялася по чужих кутках, спочатку сама, а потім зі мною. Її життя було важке і злиденне, але вона змогла виростити мене. А потім наклала на себе руки, не витримавши всього цього.
— Батько вигнав її? Дивно. Він же взяв гроші, — каже князь.
— Що?
— Я передав йому через Абрашу сто рублів, щоб він не піднімав шуму. Ось, бачиш, у мене ж усе записано, — він тицяє пальцем у сторінку книги. Я читаю. Справді, так написано.
— Цей Абраша забрав гроші собі! — дратуюся я.
— Абраша ніколи не взяв собі й копійки! — ображається князь. — Він служив мені віддано, наче пес! Батько Марії взяв сто рублів. І потім вимагав ще сто, але Абраша нагнав його батогом. Згадай, того року твій дід нічого не купив? Селянин навряд чи просто взяв би гроші і зберігав їх удома, він би щось купив. Землю, коней щось таке.
Я згадую, що в діда був млин. Я ніколи того млина не бачив, як і діда, який знати мене не хотів і онуком не вважав. Але чув про млин, який, можливо, був куплений приблизно того року, коли мою матір було вигнано з рідної хати.
— Ти хочеш сказати, що мій дід продав тобі власну доньку за сто рублів? — хриплю я.
— Не продав. Він просто обрав кращий шлях із можливих. Там же був небагатий вибір: або взяти гроші, або піти до поліції. Тоді б Абраша розрахувався з приставом, і твого діда добряче пригостили б канчуками та відправили до холодної. Він це добре розумів, то вирішив узяти гроші. Розумний вибір у тій ситуації.
— А навіщо вигнав маму?
— Мабуть, для нього це був сором, і він не хотів, щоб вона про нього нагадувала. Патріархальне суспільство жорстоке, і в ньому жінка завжди винна. Не думаю, щоб дід справді так ненавидів доньку, просто так треба було вчинити, щоб заспокоїти село і врятуватися від осуду сусідів.
— Тобто, дід — непоганий, ти — непоганий, але спаскудили дівчині життя, і все добре? — реву я.
— Це закон життя, — старий розводить руками. — Люди поділяються на панів і смердів. Хтось у цьому житті має право на все, а хтось — ні на що. Я народився з золотою ложкою в роті, я мав статки, високе становище в суспільстві, усе в житті було для мене. А хтось народжується і живе голий та босий, лише для того, щоб прислужуватися господарям життя. Так влаштований цей світ, і з цим нічого не поробиш.
— То вона лише дрова для полум’я, навколо якого будуть грітися такі, як ти? — киваю на дівчину.
— Так. Якби я був простим мужиком, я б не дожив до свого віку, бо погано б харчувався і забагато працював. А якби й дожив, то не вилазив би з-за пічки, був би нахлібником, якому власні діти дорікали б за кожний з’їдений шматок. Але я сам собі господар,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.