Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Що таке? — мовив містер Даял, нахилившись над нею, б’ючи в голову різким фруктовим лосьйоном після гоління. — Хочеш води? Поснідати? Тебе нудить?

— Я… я… — Гаррієт силкувалася сісти. Вона не могла попросити про те, чого справді хотіла, для цього забракло б слів. Вона боялася залишитися сама, але не могла чітко придумати, як поясни­ти це містерові Даялу, так щоб не розповідати, що саме й чому її лякає.

У ту ж мить задзвенів телефон у неї біля ліжка.

— Так, я візьму, — сказав містер Даял, схопив слухавку й подав Гаррієт.

— Мама? — ледве вимовила Гаррієт.

— Вітаю! Блискучий хід!

То був Гелі. Його голос — хоч і звучав нестримно — здавався тоненьким і далеким. Судячи з шипіння на лінії, він дзвонив з телефону «Святих» у себе в спальні.

— Гаррієт? Ха! Стара, та ти його просто знищила! Ти його на нуль помножила!

— Я… — Мозок у Гаррієт не працював на найвищій швидкості, і їй не спало на думку жодної швидкої відповіді. Попри поганий зв’язок, він так гучно гиготів і горланив, що Гаррієт побоялася, чи не почує містер Даял.

— Так тримати! — Від збудження він аж впустив телефон, що відбилося гримким грюкотом; голос полився на неї знову, захеканий, оглушний. — У газеті написали…

— Що?

— Я так і знав, що це ти. Ти чого в лікарні? Що сталося? Ти поранилася? Тебе підстрелили?

Гаррієт по-особливому прокашлялася, подаючи знак, що вона не може говорити вільно.

— А, так, — після понурої паузи відповів Гелі. — Вибач.

Містер Даял підібрав свою коробку цукерок і безгучно промовив до Гаррієт: «Мушу бігти».

— Ні, не йдіть, — раптово запанікувала вона, але містер Даял продовжував відступати до дверей.

«Побачимося потім! — вимовив він, жваво жестикулюючи. — Мушу йти, машини самі себе не продадуть!»

— Ну, то просто відповідай так або ні, — говорив Гелі. — У тебе проблеми?

Гаррієт з острахом дивилася в порожній одвірок. Містер Даял був далеко не найдобрішим і не найчуйнішим із дорослих, але він принаймні тямущий: сама правота й перебірливість, уособ­лення милого морального неприйняття. У його присутності ніхто й не посмів би її образити.

— Тебе заарештують? Тебе там стереже поліціянт?

— Гелі, можеш для мене дещо зробити? — запитала вона.

— Звісно, — відказав він, зненацька посерйознішавши, насторожі, ніби тер’єр.

Не відриваючи очей від дверей, Гаррієт сказала:

— Пообіцяй. — Хоч вона говорила півголосом, у морозній тиші, наповненої меблями «Формайка» й гладкістю, її голос розносився далі, ніж того хотілося.

— Що? Я тебе не чую.

— Спочатку пообіцяй.

— Та Гаррієт, просто скажи!

— Біля водонапірної вежі. — Гаррієт глибоко вдихнула; вона ніяк не могла пояснити це, не сказавши прямо. — Там на землі лежить пістолет. Треба, щоб ти пішов…

— Пістолет?

— …забрав його і викинув, — безнадійно договорила вона. Навіщо навіть намагатися стишувати голос? Хтозна, хто там слухає, у нього чи навіть у неї? Вона щойно побачила, як повз двері пройшла медсестра; от промайнула ще одна, з цікавістю зазирнувши в палату.

— Йопересете, Гаррієт!

— Гелі, я сама не можу. — Їй хотілося плакати.

— Але в мене репетиція оркестру. Нам сьогодні треба буде затриматися надовго.

Репетиція оркестру. У Гаррієт серце йойкнуло. Як вона могла подумати, що це спрацює?

— Або, — продовжував Гелі, — або я можу піти зараз. Якщо покваплюся. Мама має відвезти мене за пів години.

Гаррієт в’яло всміхнулася медсестрі, яка встромила голову в палату. Та й яка різниця взагалі? Лишити батьків пістолет на землі для поліції чи хай його забере Гелі? Тоді до полудня про це знатиме весь оркестр.

— Що мені з ним зробити? — запитав Гелі. — Сховати у тебе на подвір’ї?

— Ні, — так різко відказала Гаррієт, що медсестра аж підняла брови. — Викинь його… — «Бляха, — подумала вона, заплющивши очі, — та просто візьми й скажи». — Викинь його в…

— В річку? — підказав Гелі.

— Так, — підтвердила вона, посуваючись, коли медсестра (дебела плечиста жінка з дротяним сивим волоссям і великими долонями) підійшла, щоб підбити їй подушку.

— А якщо він не потоне?

Їй знадобилося кілька секунд, щоб осягнути це запитання. Коли медсестра зняла з узніжжя ліжка планшетку з показниками Гаррієт й важкою розмашистою ходою вийшла, Гелі повторив уточнення.

— Він… металевий, — відповіла вона.

З шоком вона усвідомила, що Гелі на іншому кінці розмовляє ще з кимсь.

Тоді він швидко відказав:

— Добре! Маю вже йти!

Клац. Гаррієт сиділа з мовчазним телефоном біля вуха, сиділа в ступорі, доки не почулися гудки, а тоді злякано (бо вона ні на мить не відірвала погляду від одвірка, узагалі) повісила слухавку й відкинулася на подушці, боязко роззираючись по палаті.