Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Священник звів брови й нахилився ближче.

— То ти з тими зміями щось зробила. Думаю, то ти їх і поспускала, шо нє? — мовив він своїм цікавим високим голосом. Напомаджене волосся в нього пахнуло бузком. — І ти за моїм братом Денні слідила, так?

Гаррієт не відривала від нього очей. Він знає про вежу?

— Чого ти вчора в коридорі втікла від мене, а?

Він не знає. Гаррієт старалася сидіти максимально нерухомо. У школі вона усіх перемагала в грі, хто довше витримає чужий погляд. У голові били глухі дзвони. Їй було зле, страх як хотілося потерти очі, почати ранок заново. Розміщення її обличчя на противагу священниковому здавалося якимсь безглуздим; він ніби був відображенням, яке вона мала бачити під іншим кутом.

Священник примружився.

— А ти сміливе мале, — сказав він. — Як бик.

Гаррієт відчувала слабкість і запаморочення. «Він не знає, — навіжено повторювала вона собі, — він не знає…» Збоку в неї на ліжку є кнопка виклику медсестри, і хоч їй вкрай хотілося обернути голову й подивитися туди, вона змушувала себе не рухатися.

Священник дуже уважно стежив за нею. Білість палати позаду нього тягнулася на ефірні далі, у порожнечу, по-своєму не менш огидну за замкнену темряву резервуара з водою.

— Слухай сюда, — мовив він, нахиляючись іще ближче. — Ти чого боїшся? Тебе навіть пальцем ніхто не зачепив.

Гаррієт тугим рухом підняла голову йому до обличчя й не відверталася.

— Мо’, ти щось наробила такого, шо боїшся? Хочу знати, шо ж ти задумала, як шастала в мене коло хати. А як ти мені не скажеш, я сам взнаю.

Зненацька з коридору почувся радісний голос:

— Стук-стук!

Священник поспіхом випрямився й обернувся. З дверей махав рукою Рой Даял, який тримав у руках якісь буклети недільної школи й коробку цукерок.

— Сподіваюся, я нічого не перервав, — сказав містер Даял, безстрашно вдираючись у палату. Одягнений він був буденно, а не в костюм і краватку, яку носив у недільній школі: по-спортивному, в палубних мокасинах і штанах хакі, від нього віяло Флоридою й «Морським світом»150. — Ти ба, Юджине. А ти що тут робиш?

— Містере Даяле!

Священник підскочив і кинувся подавати руку.

Інтонації в нього змінилися — зарядились якоюсь новою енергію — і Гаррієт це помітила навіть крізь недугу й переляк. «Він боїться», — подумала вона.

— А… так. — Містер Даял глянув на Юджина. — Учора ж сюди теж хтось із Ретліффів поступив? У газеті…

— Та, сер! Мій брат Фарш. Він… — Юджин видимо себе стримав. — Як сказати, сер, його підстрелили.

«Підстрелили?» — збаламучено подумала Гаррієт.

— Вистрелили в шию, сер. Його знайшли вчора ввечері. Він…

— Святії угодники! — із запалом скрикнув містер Даял, відкидаючись назад із таким блазенством, що одразу було видно, наскільки йому начхати на родину Юджина. — Боже правий! Вкрай неприємно чути таку новину! Я обов’язково зайду подивитися, як він, щойно йому покращає. Я…

Не даючи Юджину можливості пояснити, що Фаришу вже не покращає, містер Даял скинув догори руки, мовляв: «що ж тут вдієш?» — і поклав коробку з цукерками на приліжкову тумбу.

— Боюся, Гаррієт, це не для тебе, — мовив він, обернений своїм дельфінячим профілем, нахиляючись, щоб зиркнути лівим оком. — Я щойно перед роботою прибіг, щоб відвідати свою дорогý Аґнес Апчерч, — (Міс Апчерч — стара брезкла баптистка з інвалідністю, вдова банкіра, чільне місце в Даяловому списку перспектив для Будівельного фонду), — і на кого ж це я натрапив унизу, як не на твою бабцю! Боже правий! — кажу я. Міс Едіт! Я…

Гаррієт помітила, що священник уже задкує до дверей. Містер Даял звернув на це увагу й обернувся.

— А звідки ти цю молоду панянку знаєш?

Священник — сторопівши посеред відступу — спробував викрутитися якнайкраще.

— Та, сер, — сказав він, потираючи потилицю, а тоді підступив збоку до містера Даяла, ніби туди він і намірявся підійти, — сер, ну, я тут був, коли її пройшлого вечора привезли. Вона й ходити не могла. Страшно захворіла ця дівчинка, то є справді так. — Він промовив це як висновок, ніби подальші пояснення взагалі не є потрібними.

— То ти просто… — Містер Даял мав такий вигляд, ніби майже не здатний змусити себе це вимовити, — відвідав її? Прийшов провідати Гаррієт?

Юджин прокашлявся й відвернувся.

— Сер, там мій брат, — сказав він, — і поки я тут, то можу зробити користь, когось заспокоїти. Така радість — побути серед дітвори й сіяти цінне зерно.

Містер Даял подивився на Гаррієт із виразом: «чи цей чоловік тебе діймає?».

— Достатньо лише колін і Біблії. Розумієте, — продовжив Юджин, киваючи на телевізор, — а ото, то є найгірший збиток для порятунку дитини, шо лиш можна мати в домі. Гріховний ящик, я його так називаю.

— Містере Даяле, — зненацька озвалася Гаррієт тонким відстороненим голосом, — а де моя бабця?

— Здається, внизу, — сказав містер Даял, невідривно стежачи за нею прохолодними дельфінячими очима. — Розмовляє телефоном. А що?

— Я погано почуваюся, — чесно відповіла Гаррієт.

Священник, як вона помітила, підбирався до виходу з палати. Побачивши, що Гаррієт на нього дивиться, він кинув на неї сердитий