read-books.club » Фентезі » Темна вежа. Темна вежа VII 📚 - Українською

Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

364
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Темна вежа. Темна вежа VII" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 214 215 216 ... 240
Перейти на сторінку:
І подумав, що якби ніколи їх усіх не любив, то зараз не почувався б таким самотнім. А проте, носячи на душі тягар багатьох жалів, навіть зараз не шкодував, що його серце знову ожило.

Дев’ятнадцять

Згодом — бо завжди буває «згодом», чи не так? — він зготував сніданок і змусив себе з’їсти свою порцію. Патрік поїв з апетитом і, поки Роланд збирався, відійшов справити нужду.

Третя тарілка стояла повна.

— Юк? — підсовуючи їжу пухнастикові, запитав Роланд. — Може, хоч трохи поїси?

Юк глянув на тарілку й зробив два тверді кроки назад. Роланд кивнув і викинув усе, що на ній було, в траву. Може, Мордред нагодиться і знайде собі щось до смаку.

Рушили, коли сонце вже підбилося високо. Роланд тягнув Хо Фат-II, а Патрік ішов поряд, опустивши голову. І невдовзі пульс Вежі знову виповнив голову стрільця. Вже дуже близько. Та рівна ритмічна сила витіснила в нього з голови всі думки про Сюзанну, і він цьому радів. Він повністю віддався цьому пульсові й дозволив йому забрати всі його думки й печалі.

Комала-кам-кам, співала Темна вежа десь близько за обрієм. Комала-кам-кам, прийди, стрільцю, не зволікай.

Комала-кам-Роланде, твоїм мандрам видно край.

Розділ II

МОРДРЕД

Один

Дан-тете спостерігав, як довговолосий хлопець, з яким вони нині мандрували, ухопив Сюзанну за плече й показав помаранчевих гобів, що танцювали віддалік. Мордред бачив, як вона круто розвернулася, витягаючи один з револьверів Білого Татка. Далекоглядні скляні очі, що їх він знайшов у хатині з провулка Дивака, миттєво затремтіли в Мордредовій руці: так сильно йому хотілося, щоб Матуся-Галка застрелила художника. Як би її після цього гризло почуття провини! Як лезо тупої пилки, от як! Могло навіть статися, що жах від скоєного змусив би її приставити дуло револьвера собі до скроні й удруге натиснути на гачок. І як би Білому Таткові сподобалося прокинутися й побачити таку картину?

Ох, усі діти — такі мрійники.

Цього не сталося, ясна річ, але менше з тим — поспостерігати там було за чим. Проте роздивитися Мордред зміг не все. Бо бінокль у нього в руках тремтів не лише від збудження. Він був тепло вдягнений (тіло прикривали шари людського одягу Дандело), та ніяк не міг зігрітися. Хоча іноді його кидало в жар. Та не зважаючи на те, холодно йому було чи жарко, він тремтів, як беззубий стариган біля коминка. І відколи він пішов з хатини Джо Коллінза, цей стан справ що далі, то погіршувався. Гарячка шаленіла у нього в кістках, як заметіль. Мордред більше не хотів їстоньки (бо Мордред більше не мав апетиту), але Мордред був хворенький, хворенький, хворий.

Насправді Мордред боявся, що помирає.

Попри це, він з великою цікавістю спостерігав за тим, що діялося в таборі у Роланда. І щойно стрілець підкинув у багаття дров, стало значно видніше. Він побачив, як нізвідки з’явилися двері, хоча знаків на них прочитати не зміг. Він розумів, що їх намалював і оприявнив Художник. Що ж за божественний талант! Мордред жадав з’їсти його — ану ж раптом цей дар передався б і йому? У цьому він, звісно, сумнівався, бо духовний бік канібалізму занадто переоцінювали, але пересвідчитися самому не завадило б.

Він спостерігав за їхньою бесідою. Бачив (і розумів також), як вона благала Художника й Цуцика піти з нею, як скиглила, вмовляючи

(ходімо зі мною, щоб мені не було там самотньо, ходімо, будь хорошим хлопчиком, обидва будьте хорошими хлопчиками, пхиньк-пхиньк)

і тішився з її прикрощів та гніву, коли хлопець і звір обидва відхилили прохання. Мордред радів навіть попри те, що це ускладнювало йому завдання. (Трішечки ускладнювало: справді-бо, чим йому зможуть завадити німий юнак і пухнастик-шалапут, коли він перекинеться на павука й нападе на них?) На мить йому навіть здалося, що від люті вона застрелить Білого Татка з його власного револьвера, а цього Мордред не хотів. Старий Білий Татко мусив дістатися йому, Мордреду. Так сказав голос із Темної вежі. Нехай він був хворий, нехай помирав, але Старий Білий Татко все одно мав стати його їжею, а не Матусі-Галки. Атож, вона б кинула м’ясце гнисти, навіть ні разу не відкусивши! Але вона його не застрелила, а поцілувала! Мордред навіть дивитися на таке не хотів, бо від цього його ще більше нудило, тож бінокля відклав. Він лежав у високій траві серед вільх, тремтів, відчував холод і жар та щосили намагався не виблювати (увесь минулий день він тільки те й робив, що срав і блював, аж поки від такого подвійного, в обидва боки одночасно, навантаження йому не розболілися м’язи живота, а з горла вже не вилітало нічого, крім густого слизу, а з заду лише рідка коричнева гнойовиця та лунке пердіння), а коли знову подивився в бінокль, то хвіст маленького електричного візка Матусі-Галки вже зникав у дверях. Довкола візка щось кружляло: може, курява, але Мордред подумав, що то сніг. Ще хтось співав, і від цього співу його нудило не менше, ніж від поцілунку між Матусею-Галкою і Старим Білим Татком-стрільцем. Потім двері за нею захряслися, співи змовкли, а стрілець просто сів і втопив обличчя в долоні, пхиньк-пхиньк, хлип-хлип. До нього підійшов шалапут і поклав йому на чобіт свою довгу пику, наче втішаючи. Як мило, як до ригачки мило. На той час уже розвиднілося, і Мордред трохи задрімав. А прокинувся від голосу Старого Білого Татка. Вітер віяв якраз у той бік, де Мордред ховався, тож і слова долинали до його вух досить-таки чітко. «Юк? Може, хоч трохи поїси?» Але шалапут не схотів, і стрілець викинув їжу, яка призначалася малому пухнастому звіру. Пізніше, коли вони пішли (Старий Білий Татко тягнув візка, якого їм зробив робот, важко плентався вибоїнами дороги до Вежі, згорбившись і похиливши голову), Мордред прокрався до місця їхнього табору. Трохи розкиданого харчу він таки з’їв (якщо Роланд хотів згодувати ту їжу шалапуту, то отруєна вона не була), але вдовольнився трьома-чотирма шматочками м’яса, знаючи, що більше їжі його кишки не приймуть і він вивергне її усю з себе через дві дірки. А цього він допустити ніяк не міг. Йому потрібно було набиратися хоч трохи сил, інакше він буде заслабкий, щоб за ними йти. А йти він мусив, мусив ще трохи протриматися ближче до них. Усе мало скінчитися сьогодні ввечері. Повинно було скінчитися, бо завтра Старий Білий Татко дійде до Темної Вежі, а там уже буде запізно. Йому це

1 ... 214 215 216 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темна вежа. Темна вежа VII"