Читати книгу - "Війна і мир 3-4"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жити було дешевше тому, що життя було зв’язане: тієї найдорожчої розкоші, що полягає в такому характері життя, який кожної хвилини можна змінити, П’єр не мав уже та й не бажав мати більше. Він почував, що життя його визначене тепер раз назавжди, до смерті, що змінити його він не може, і тому це життя було дешеве.
П’єр з веселим, усміхненим обличчям розбирав свої покупки.
— Як вам це? — казав він, розгортаючи, як крамар, шматок матерії. Наташа, тримаючи на колінах старшу дочку і швидко переводячи повні сяйва очі з чоловіка на те, що він показував, сиділа проти нього.
— Це для Бєлової? Чудово. — Вона спробувала пучками добротність.
— Це по карбованцю, певне?
П’єр сказав ціну.
— Дорого, — сказала Наташа. — Ну, які раді діти будуть і maman. Тільки даремне ти мені це купив, — додала вона, не можучи стримати усмішку, милуючись золотим у перлах гребінцем, які тоді щойно стали входити в моду.
— Мене Адель збила: купити та купити, — сказав П’єр.
— Коли ж я носитиму? — Наташа увіткнула його в косу. — Це Машеньку вивозити; може, тоді знову носитимуть. Ну, ходімо.
І, забравши подарунки, вони пішли спочатку в дитячу, потім до графині.
Графиня, як звичайно, сиділа з Бєловою за гран-пасьянсом, коли П’єр і Наташа з пакунками під пахвами увійшли до вітальні.
Графині було вже за шістдесят років Вона була вся сива і носила чепчик, що охоплював усе обличчя рюшем. Обличчя в неї було поморщене, верхня губа запала, і очі були тьмяні.
Після смертей сина й чоловіка, що так скоро сталися одна по одній, вона почувала себе ненароком забутою на цьому світі істотою, яка не має ніякої мети і смислу. Вона їла, пила, спала, проводила час без сну, але не жила. Життя не давало їй ніяких вражень. Їй нічого не треба було від життя, крім спокою, і спокій цей вона могла знайти тільки в смерті. Але поки смерть ще не приходила, їй треба було жити, тобто застосовувати свої сили життя. В ній надзвичайно ясно було помітно те, що помітно в дуже маленьких дітях і в дуже старих людях. У її житті не видно було ніякої зовнішньої мети, а очевидною була тільки потреба вправляти свої різні нахили та здібності. Їй треба було попоїсти, поспати, подумати, поговорити, поплакати, попрацювати, посердитись і т. ін. тільки тому, що в неї був шлунок, був мозок, були мускули, нерви й печінка. Все це вона робила, не спонукувана нічим зовнішнім, не так, як роблять це люди в усій силі життя, коли з-за мети, до якої вони пориваються, не помітно другої мети — застосування своїх сил. Вона говорила тільки тому, що їй фізично треба було попрацювати легенями та язиком. Вона плакала, як дитина, бо їй треба було просякатися і т. д. Те, що для людей у повній силі є метою, для неї, очевидно, було приводом.
Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з’являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.
Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.
— Нині, здається, тепліше, люба моя, — казала вона пошепки.
І коли Бєлова відповідала: «Аякже, приїхали», вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!
Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і покоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об’єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров’я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу, — це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті, — тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.
Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівусмішці одного до одного між Миколою, П’єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.
Але погляди ці, крім того, говорили ще й інше; вони говорили про те, що вона зробила вже свою справу в житті, про те, що вона не вся в тому, що тепер видно в ній, про те, що і всі ми будемо такі самі і що радісно підкорятися їй, стримувати себе для цієї колись дорогої, колись такої ж, як і ми, повної життя, а тепер жалюгідної істоти. Memento mori[453], — говорили ці погляди.
Тільки зовсім погані й дурні люди та маленькі діти з усіх домашніх не розуміли цього і цурались її.
XIII
Коли П’єр з дружиною прийшли до вітальні, графиня перебувала у звичному стані потреби зайняти себе розумовою працею над гран-пасьянсом і тому, хоч вона за звичкою сказала слова, які завжди казала по поверненні П’єра або сина: «Пора, пора, мій любий; ми вже ждали-ждали. Ну, хвалити бога», — і, приймаючи подарунки, сказала інші звичні слова: «Дорогий не подарунок, друже, — спасибі, що мені, старій, даруєш...» — видно було, що прихід П’єра був їй неприємний у цю хвилину, бо відвертав її увагу від недокладеного гран-пасьянса. Вона закінчила пасьянс і тоді тільки взялась за подарунки. Подарунки складались з прекрасної роботи футляра для карт, севрської яскравосиньої чашки з покришкою і з зображенням пастушок та з золотої табакерки з портретом графа, якого П’єр замовляв у Петербурзі мініатюристові. (Графиня давно бажала цього.) їй не хотілось тепер плакати, і тому вона байдуже подивилась на портрет і зацікавилась більше футляром.
— Дякую, друже мій, ти втішив мене, — сказала вона, як завжди говорила. — А найкраще за все, що сам себе привіз. А то це нікуди не годиться; хоч би ти полаяв свою жінку. Що це? Як божевільна без тебе. Нічого не бачить,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна і мир 3-4», після закриття браузера.