Читати книгу - "Ім’я вітру"

Квоут серйозно кивнув.

— Отже, Аароне. Гадаю, ти на це заслуговуєш.

— Я не думаю, що то був денер, — раптово промовив Аарон.

Квоут помовчав.

— Прошу?

— Я не думаю, що той хлопака був солодкожером.

— То ти згоден із Кобом? — запитав Квоут. — Гадаєш, він сказився?

— Я думаю, що в нього вселився демон, — відповів хлопчисько з обережною рішучістю, неначе довго обдумував ці слова. — Раніше я нічо не казав, бо не хотів, щоб люди подумали, ніби я геть здурів, як Вар’ят Мартін. — Він відірвав погляд від напою. — Але я все одно думаю, що в ньому сидів демон.

Квоут лагідно всміхнувся й показав на Баста з Хроністом.

— А ти хіба не боїшся, що ми подумаємо так само?

Аарон серйозно хитнув головою.

— Ви ж нетутешні. Ви багато де побували. Знаєте, що буває на світі. — Він відверто поглянув на Квоута. — Гадаю, ви теж знаєте, що це був демон.

Баст, який саме підмітав біля каміна, застиг на місці. Квоут зацікавлено схилив голову набік, не відводячи очей.

— Чому це ти так кажеш?

Ковальчук показав за шинквас.

— Я знаю, що в тебе там, під шинквасом, лежить замашний дубовий дрючок, яким можна почастувати п’яного. І, ну… — Він позирнув угору, на меч, який загрозливо висів за шинквасом. — Мені здається, що в тебе була тільки одна причина схопитися за пляшку, а не за це. Ти не намагався вибити зуби тому хлопові. Ти хтів його підпалити. От тільки сірників у тебе не було, і свічок поблизу теж не було.

— Мамця колись читала мені дещицю з «Книги Шляху», — повів він далі. — Там демонів вистачає. Деякі ховаються в людських тілах, як ми під овечими шкурами. Гадаю, він був просто звичайним собі хлопом, в якого вселився демон. Тим-то його ніщо й не брало. Для нього це було все одно що дірки в сорочці. Тим-то й не можна було допетрати, що він верзе. Він балакав по-демонячому.

Аарон знову опустив погляд на свій кухоль і кивнув самому собі.

— Чим більше я думаю, тим вірогіднішим це здається. Залізо й вогонь. Це проти демонів.

— Солодкожери сильніші, ніж ти думаєш, — промовив Баст на іншому кінці зали. — Я якось бачив…

— Ти маєш рацію, — відповів Квоут. — Це був демон.

Піднявши голову, Аарон поглянув Квоутові у вічі, а тоді кивнув і знову опустив погляд на свій кухоль.

— І ти нічого не сказав, бо ти в місті недавно, а справи в тебе йдуть кепсько.

Квоут кивнув.

— А як я комусь розкажу, нічого доброго не вийде, еге ж?

Квоут глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.

— Мабуть, ні.

Аарон одним ковтком допив своє пиво й відсунув порожній кухоль на шинквасі.

— Гаразд. Мені просто треба було це почути. Треба було знати, що я не зовсім здурів.

Він зіп’явся на ноги й підняв важкий залізний прут однією рукою, а тоді, повернувшись до дверей, поклав його на плече. Він перетнув залу й вийшов, зачинивши за собою двері, а тим часом усі мовчали. Його важкі чоботи лунко ступали по дерев’яному настилу надворі, а потім усе затихло.

— Він не такий простий, як мені здавалося, — нарешті промовив Квоут.

— Він просто великий, — байдуже відповів Баст, переставши вдавати, ніби підмітає. — Вас, людей, легко збити з пантелику зовнішнім виглядом. Я вже давненько за ним стежив. Він розумніший, ніж усі вважають. Завжди на все дивиться й ставить запитання. — Баст переніс віник до шинквасу. — Він мене бентежить.

Квоут розвеселився.

— Бентежить? Тебе?

— Від цього хлопчиська відгонить залізом. Він увесь день із ним працює, розжарює його, вдихає дим від нього. А потім приходить сюди з розумними очима. — Бастів погляд сповнився глибокого осуду. — Це неприродно.

— Неприродно? — нарешті подав голос Хроніст. У його голосі було чути істеричні нотки. — Що ти знаєш про природність? Я щойно побачив, як демон убив людину. Хіба це природно?! — Хроніст повернувся до Квоута. — Що, в біса, взагалі робила тут ця тварюка? — запитав Хроніст.

— Певно, «шукала», — відповів Квоут. — Більш нічого я, у принципі, і не допетрав. А ти, Басте? Зміг його зрозуміти?

Баст хитнув головою.

— Я передусім упізнав звучання, Реші. Він говорив дуже старими, архаїчними фразами. Я геть нічого не міг розібрати.

— Чудово. Він шукав, — різко промовив Хроніст. — Чого шукав?

— Мабуть, мене, — похмуро відказав Квоут.

— Реші, — дорікнув йому Баст, — ви просто розклеїлися. Ви в цьому не винні.

Квоут нагородив свого учня довгим стомленим поглядом.

— Ти надто розумний, щоб так думати, Басте. Це все — моя провина. Скрелі, війна. В усьому винен я.

Баст неначе хотів заперечити, але не знайшов підхожих слів. За якийсь час він здався й відвів очі.

Квоут, зітхнувши, поставив лікті на шинквас.

— А що це, власне, було? Як ти гадаєш?

Баст хитнув головою.

— Він скидався на когось із Магаел-урет, Реші. На шкуростриба. — Останнє він промовив геть невпевненим тоном і насупившись.

Квоут підняв брову.

— Хіба він не твого роду?

Бастове обличчя, зазвичай привітне, загострилося, виражаючи гнів.

— Він був не «мого роду», — обурено заперечив він. — У Мелу навіть спільного кордону з нами немає. Це чи не найвіддаленіші краї у Фею.

Квоут кивнув, наче вибачаючись.

— Я просто вирішив, що ти знаєш, хто це. Ти атакував його без вагань.

— Усі змії кусаються, Реші. Аби знати, що вони небезпечні, мені не потрібні їхні назви. Я здогадався, що він із Мелу. Цього було досить.

— То це, ймовірно, шкуростриб? — замислився Квоут. — А хіба ти не казав мені, що вони зникли вже дуже-дуже давно?

Баст кивнув.

— А ще він здавався якимось… тупим, і він не спробував утекти в нове тіло. — Баст знизав плечима. — До того ж ми всі залишилися живими. Можливо, це вказує на те, що він був кимось іншим.

Хроніст стежив за розмовою, не вірячи власним вухам.

— Тобто жоден з вас не знає, що це було? — Він поглянув на Квоута. — Ви ж сказали хлопчиськові, що це був демон!

— Для хлопчиська це — демон, — пояснив Квоут, — оскільки це йому зрозуміти найлегше й це досить близько до істини. — Він заходився потихеньку чистити шинквас. — Для всіх інших міщан це — солодкожер, оскільки так вони зможуть спати вночі.

— Ну, тоді це демон і для мене, — різко промовив Хроніст. — Тому що плече в мене там, де він мене торкнувся, наче крижане.

Баст поквапився до нього.

— Я забув, що він здійняв на вас руку. Дайте-но подивитися.

Квоут зачинив віконниці, тим часом як Хроніст зняв сорочку; його руки зі воротного боку, де його три ночі