Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І мені здається, що час відступив назад, що я ще студент і їду додому, а які завше солодкі були ті поїздки, коли притулявся до шиби, а за нею починалася музика полів, музика лісків, долинок, мирних хат із простягнутою до неба рукою диму; від того щасливо завмирала душа і починали маритись якісь чудові дурниці. А вдома — тлустий кіт, величезний фікус, настінний зінгерівський годинник. Біля хати широко розсівся кущ бузку, який розцвітає в травні так, що освітлює цілий окрай і хату, аж подорожні озираються; часом аматори кольорового фото просять дозволу сфотографуватися біля того куща. Мати схвильована моїм приїздом, і так буває завжди, хапається, аби нагодувати мене, бо переконана, що я там, у великому місті, постійно голодний, що й справді не раз бувало; батько сидить на ослінчику й курить, вряди-годи кидаючи запитанням. За фахом він палітурник, від нього приємно пахне папером і клеєм, зрештою, від обох так пахне, бо, постарівши, ходили в парі по установах і оправляли ділові папери. Мати впоралася з приготуванням до обіду, стає поруч батька, і я вражаюся, які вони схожі поміж себе. І саме в цей момент пригадую давнього, бозна-де вичитаного афоризма: «Для того Бог дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості його й печалі», а ще «Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя».
В моєму житті так не сталось. Дружина на мене аж зовсім не подібна, навіть поповнівши, і ніколи не була вона співучасником моєї радості та печалі, тобто зараз я й подумати не годен, що міг би чимось сокровенним із нею поділитись. І то тому, що тільки скажу я слово, як миттю заперечить, навіть недослухавши думки, а коли щось захочу вдіяти й пораджуся, то ніколи мене не підтримає. Бо в неї інтерес не я — а родина, біля неї й клопочеться, я ж мушу бути тільки другорядним компонентом її турбот…
Але про свою жінку в цих сонних півмареннях не хочеться думати. Бо синій птах мій полетів аж туди, в далекий, зниклий час, і я виразно бачу, як ми, там, у батьків, сідаємо за стола й говоримо. Нічого особливого й нічого розумного: про їжу, потреби й погоду, більше говорити нам ні про що, хіба старі оповідять місцеві новини: хтось помер чи одружився, когось побили чи хтось захворів. Але в ті хвилини бозна-чому ставало добре на душі, я напрочуд улагоджувався і заспокоювався, і зараз, у сонному півмаренні, вигулькує жаль: уже ніколи не зроблю такого вояжу, а в мене в сім’ї такої злагоди не буває, хоча назагал тут більш як гаразд, мирно й тихо, сонно й спокійно, але чи відчує хоч одна дитина: чи моя дочка, чи її син, отой святий спокій, дивлячись на нас, що його відчував, дивлячись на старих своїх, я…
Ми ніби сидимо у голубій кулі, а може, ми — у череві голубого птаха, що його випустив у світ мій сон, і той птах — літак, якого не виробляють на заводах; синій димок куриться від батькової цигарки, він уже поїв і знову перебрався на ослінця, де схилився й поклав руку ліктем на коліно, а долонею підпер щоку. Мати прибирає зі столу, рухається безшумно й повільно,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.