read-books.club » Сучасна проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет 📚 - Українською

Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Привид мертвого дому. Роман-квінтет" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 213 214 215 ... 227
Перейти на сторінку:
прагну почути, який часом і оживає в мені й живе десь на дні, але так далеко, що ледве розрізняю видива, що там проявляються. А видиво одне і те ж: місто мого дитинства і юності, в якому не був відтоді, як повмирали батьки, спершу батько, а дуже швидко по ньому й мати, відійшли у світ незбагненний, якщо й справді те, куди вони відійшли, світ; відійшли спокійно, добре знаючи, куди йдуть і не роблячи з цього трагедії, і щось там, у тому місті мого дитинства та юності, турбує мене, бо чогось не розумію, чогось не можу збагнути конче важливого й мені необхідного. Не тямлю, навіщо все це, можливо, тому, що в мені до кінця не загасло оте «небажання спати», зрештою, можна було б піти до приятелів, перехилити з ними чарку-другу, крутиться та ж таки нитка, що і в руках дружини, але тоді знаю, що буде. Тоді сонна тиша квартири вибухне, як начинений динамітом склад, і та сонна нитка на кухні порветься, і в жінки моєї стане лихе обличчя (о, як давно минули ті часи, коли ми сокровенно проводили інтимні вечори при пляшці доброго вина!), голос деренчатиме, бо він завжди в неї деренчить, коли невдоволиться й вимовляє мені, а все тому, що я витратив зайві копійки, а вона не працює, бо дитина мала, а нас на мою зарплатню мусить існувати четверо; цей голос деренчатиме навіть тоді, коли я не протрачуся, а мене вгостять, але досить людині ступити на цю стежку (компаній, випивок, товариства), то вона покотиться, як по льоду. Отож мушу забути компанії, випивки, товариства, а таки сидіти вдома, бо можу бути потрібний при нагляді за дитиною, а коли та засинає, маю і собі прилягти, а отже, заснути, тоді на кухні знову пов’ється спокійна нитка і витиметься, витиметься, як мій сон і думки перед ним. Отож ніде дітися, міркую цілком резонно я, і книга випадає з моїх ослаблих рук на груди; можу за неї не турбуватися, бо за кілька хвиль, як пущу по хаті солодке й пружне хропіння, з кухні безшумно випливе розповніла, як і я, дружина, в неї добре обличчя й мирні очі, вона подивиться на мене вдоволено чи невдоволено, хто це вгадає, зніме із грудей тягаря непрочитаних історій і віднесе на полицю, де поставить зовсім не на тому місці, де книзі належить бути, і мені здасться уві сні, що наді мною мигне голубий птах, як маєво солодкої мрії, і це буде зовсім не «відьмочка», якою марив, бо та давно розчинилась у просторі, як грудка цукру в окропі, ані хтось інший із живого світу, а те, що в мені ніяк не може вмерти: надія піднятися над цим світом і подивитися на нього мудрим оком. Отож мені не обов’язково розплющуватися, коли з моїх повік злітає голубий птах, він собі полетить, а я плаватиму, як осінній листок у бочці із застояною водою, сторожко обмацуючи вкриті пліснявою краї тієї діжки…

І мені здається, що час відступив назад, що я ще студент і їду додому, а які завше солодкі були ті поїздки, коли притулявся до шиби, а за нею починалася музика полів, музика лісків, долинок, мирних хат із простягнутою до неба рукою диму; від того щасливо завмирала душа і починали маритись якісь чудові дурниці. А вдома — тлустий кіт, величезний фікус, настінний зінгерівський годинник. Біля хати широко розсівся кущ бузку, який розцвітає в травні так, що освітлює цілий окрай і хату, аж подорожні озираються; часом аматори кольорового фото просять дозволу сфотографуватися біля того куща. Мати схвильована моїм приїздом, і так буває завжди, хапається, аби нагодувати мене, бо переконана, що я там, у великому місті, постійно голодний, що й справді не раз бувало; батько сидить на ослінчику й курить, вряди-годи кидаючи запитанням. За фахом він палітурник, від нього приємно пахне папером і клеєм, зрештою, від обох так пахне, бо, постарівши, ходили в парі по установах і оправляли ділові папери. Мати впоралася з приготуванням до обіду, стає поруч батька, і я вражаюся, які вони схожі поміж себе. І саме в цей момент пригадую давнього, бозна-де вичитаного афоризма: «Для того Бог дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості його й печалі», а ще «Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя».

В моєму житті так не сталось. Дружина на мене аж зовсім не подібна, навіть поповнівши, і ніколи не була вона співучасником моєї радості та печалі, тобто зараз я й подумати не годен, що міг би чимось сокровенним із нею поділитись. І то тому, що тільки скажу я слово, як миттю заперечить, навіть недослухавши думки, а коли щось захочу вдіяти й пораджуся, то ніколи мене не підтримає. Бо в неї інтерес не я — а родина, біля неї й клопочеться, я ж мушу бути тільки другорядним компонентом її турбот…

Але про свою жінку в цих сонних півмареннях не хочеться думати. Бо синій птах мій полетів аж туди, в далекий, зниклий час, і я виразно бачу, як ми, там, у батьків, сідаємо за стола й говоримо. Нічого особливого й нічого розумного: про їжу, потреби й погоду, більше говорити нам ні про що, хіба старі оповідять місцеві новини: хтось помер чи одружився, когось побили чи хтось захворів. Але в ті хвилини бозна-чому ставало добре на душі, я напрочуд улагоджувався і заспокоювався, і зараз, у сонному півмаренні, вигулькує жаль: уже ніколи не зроблю такого вояжу, а в мене в сім’ї такої злагоди не буває, хоча назагал тут більш як гаразд, мирно й тихо, сонно й спокійно, але чи відчує хоч одна дитина: чи моя дочка, чи її син, отой святий спокій, дивлячись на нас, що його відчував, дивлячись на старих своїх, я…

Ми ніби сидимо у голубій кулі, а може, ми — у череві голубого птаха, що його випустив у світ мій сон, і той птах — літак, якого не виробляють на заводах; синій димок куриться від батькової цигарки, він уже поїв і знову перебрався на ослінця, де схилився й поклав руку ліктем на коліно, а долонею підпер щоку. Мати прибирає зі столу, рухається безшумно й повільно,

1 ... 213 214 215 ... 227
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"