Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— І все?

— Слухайте, лікарю, а який був запасний план в Одіссея? Ну, коли він разом з іншими сховався у дерев’яному коні? От якби їх знайшли, що б вони робили? Думаю, пробивалися б із боєм. От і я десь так.

— Ну, не знаю, — засумнівався Піддубний. — Може, вам і манліхер треба взяти?

— Вистачить браунінга, — запевнив я. Відчував, що, можливо, помиляюся, але дуже кортіло закінчити все якомога швидше.

Приїхавши до Охтирки, я пішов на пошту. Подивився, хто там працює, помітив одного молодого хлопця з брехливими оченятами. Запропонував грошей. Поштар спочатку злякався, але подвоєння суми його якщо не заспокоїло, то принаймні заохотило поговорити.

— Слухайте, я не хочу мати неприємностей із бароном, — кривився поштар.

— А які неприємності? Я просто дещо запитаю, і все.

— Ви з поліції?

— Ні. Я сам по собі. Барон отримує багато посилок?

— Кілька ящиків щотижня.

— Великих?

— Коли як. Бувають такі, що й чотири людини ледь тягнуть, бувають менші.

— Звідки вони надходять?

— Здебільшого з Петрограда та Москви. Раніше надходили і з Варшави, до того, як її захопив німець.

— І що в посилках?

— Ну звідки ж я знаю? Це відомо тільки барону. — Хлопець посміхнувся. Я додав грошей. — Ну, взагалі різне. Я в ящики не залізаю, бо вони опломбовані. Але дивлюся, хто відправляє. Надсилають книжки, вино, одяг, якісь побутові речі. Завжди відомих виробників, куплені у найкращих крамницях. Барон розуміється на речах і не економить.

— А бувало щось дивне? Щось, що привернуло твою увагу? — спитав я. Сам подумав, що, мабуть, ризик не виправдовується. Цей фон Шпіл ні до чого. Поштар мовчав, але в очах бігали бісики. Я подивився на нього, поклав іще одну купюру.

— Час від часу барону надходять посилки з дамських крамниць і від найкращих столичних кравців.

Я відчув, як у голові загупало. Зобразив легке здивування.

— Кравців?

— Так, теж дамських. Сукні, сорочки, панчохи, а ще парфуми, взуття, солодощі, італійське вино.

— Барон п’є італійське вино?

— Навряд чи, для себе він купує коньяки.

— То для кого вино?

— Ну, мабуть, є кому його пити. — Хлопець посміхнувся.

— А ти не брешеш? Звідки тобі знати, що в тих посилках? — спитав я, не вірячи власному щастю. Невже знайшов? Знайшов! Бо кому ще могли призначатися всі ці речі, кому італійське вино, як не Альчесті? Тільки для неї! — Може, там щось інше?

— Ну, якщо хочете, я можу показати. Тільки це коштує недешево.

Я показав йому гаманець.

— Тоді ходімо. — Він повів мене у двір. — Обід уже скоро закінчується, треба діяти швидко!

Ми зайшли в сарай, там стояли ящики.

— Ось цей. — хлопець спритно відідрав дошку у одного, досить великого, за розмірами подібного до труни.

— А печатки? — спитав я, бо хлопець їх зламав.

— Поставлю нові! — Видно було, що він відчиняв не перший ящик. — Ось, що я вам казав!

У ящику були сукні. Кілька штук. Під ними якісь коробки.

— Ось список. У кожному ящику докладний список надісланого. — Він показав аркуш паперу. Сукні, черевики, парфуми, капелюшки, ще якісь слова, значення яких я не знав. Навпроти кожної речі проставлена ціна. Всі дорогі, в сумі виходило більше тисячі рублів. — І борони боже, якщо щось зникне. Працював у нас один, украв для своєї коханки якісь дуже гарні панчохи. Так потім приїхали баронові люди й так побили, що досі ходити не може! З бароном краще не зв’язуватися! — хлопець перейшов на хрипкий шепіт. — Переконалися? Тепер платіть!

Я заплатив. Серце аж гупало від радощів. Хлопець повернув дошку на місце, розплавив сургуч і відновив печатки власним штампом.

— Ти давно працюєш на цій пошті? — спитав я, коли ми вийшли.

— Майже два роки.

— І коли почали надходити ці посилки?

Наперед знав, що почую. Альчесту викрали приблизно рік тому, посилки мали почати надходити десь тоді ж. Хлопець мусив підтвердити очевидне.

— Коли я тільки починав працювати, вони вже приходили. І раніше приходили. Що? — Він помітив моє розчарування.

— Ти нічого не плутаєш? Посилки з жіночим одягом, коли почали надходити вони?

— Коли я тільки прийшов на роботу, два роки тому, посилки вже надходили, — запевнив хлопець. Не схоже було, щоб він брехав. Але два роки тому Альчеста була на волі! Не міг же фон Шпіл почати витрачатися на неї заздалегідь. Може, він узагалі не витрачався на неї? Я скривився. Вже встиг повірити, що знайшов бідолашну дівчину.

— Ви ще щось хотіли дізнатися? — спитав поштар. Я подивився на нього. Треба було таки перевірити барона.