Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

У вітальні він одразу побачив Флер на тому самому місці, де залишив її. Вона сиділа, поклавши ногу на ногу, й поволі погойдувала сірим черевичком — певна ознака, що дівчина замріялась. Це було видно і по її очах — вони часом ніби линуть у далину. А за мить вона оживе й почне гасати, як мавпочка. А скільки вона знає, яка вона самовпевнена, хоч їй немає ще й дев'ятнадцяти. Як тепер кажуть — дівчисько! Цим бридким словом називають вертихвісток, що тільки й знають пищати, верещати та виставляти напоказ свої ноги! Найгірші з них — це справжня мара, найкращі — напудрені янголята! Але Флер не вертихвістка, не якесь розбещене, невиховане дівчисько. Проте вона страшенно норовлива, життєрадісна і, здається, сповнена рішучості тішитися життям. Тішитися! Це слово не викликало у Сомса пуританського жаху; воно викликало жах, який відповідав його темпераментові. Він завжди боявся тішитися сьогодні з остраху, що не зможе тішитися так завтра. І його жахала свідомість того, що дочка позбавлена такого почуття міри. Про це свідчило навіть те, як вона сидить у кріслі, поринувши в мрії. Він сам ніколи не поринав у мрії — яка з них користь! — і звідки воно у Флер? Принаймні не від Аннет! Хоча давно, коли він ще залицявся до неї, вона була схожа на квітку. Тепер уже не схожа!

Флер підвелася з крісла, швидко, поривчасто, і сіла за письмовий стіл. Схопивши перо й папір, вона почала писати так ретельно, наче могла перевести дух лише тоді, коли допише листа. Раптом вона побачила батька. Вигляд глибокої зосередженості одразу зник, вона усміхнулася, послала йому рукою поцілунок, зробила милу гримасу, наче їй було трохи ніяково й трохи нудно.

Ох же й хитра — справді fine!

III. У РОБІН-ГІЛІ

Той день, коли його синові сповнилося дев'ятнадцять років, Джоліон Форсайт провів у Робін-Гілі, спокійно роблячи своє діло. Тепер він усе робив спокійно, бо його серце було в поганому стані, а йому, як і всім Форсайтам, думка про смерть була огидна. Він і сам ще не знав, наскільки вона йому огидна, аж поки одного чудового дня, два роки тому, не звернувся до свого лікаря з приводу деяких тривожних симптомів, і той йому заявив:

— Будь-якої хвилини, від найменшого напруження.

Джоліон вислухав цей присуд з посмішкою — природна реакція Форсайта на неприємну істину. Але з посиленням симптомів у поїзді дорогою додому він повністю збагнув Серйозність вироку, що тяжів над ним. Залишити Айріні, сина, свій дім, свою роботу, хоч він майже й не працює! Залишити їх задля невідомого мороку, для незбагненного стану, для небуття, куди не долине ні шелест вітру в листі над його могилою, ні запах землі і трав. Такого небуття, що він, хоч як намагався, ніколи не міг збагнути його, — завжди лишалася надія на зустріч із тими, кого він любив. Уявити собі це — значило пережити сильний душевний струс. Ще не доїхавши додому того дня, він вирішив нічого не казати Айріні. Йому доведеться поводитися страшенно обережно, бо найменша дрібниця зрадить його, і тоді Айріні страждатиме майже так само, як і він. Лікар визнав його здоровим у всіх інших відношеннях, і сімдесят років — це ще не старість: він ще довго проживе, якщо зможе!

Така поведінка, якої він дотримувався ось уже майже два роки, повністю розвиває найтонші риси вдачі. Нездатний до необміркованих вчинків, окрім хіба тих випадків, коли його охоплювало нервове збудження, Джоліон тепер став втіленням самовладання. Сумовита покірність, властива старим людям, яким небезпечно напружуватися, приховувалася усмішкою, що не зникала навіть тоді, коли він залишався на самоті. Він без кінця вигадував усілякі способи, щоб приховати свою вимушену бездіяльність.

Посміюючись із себе, він вдавав, що йому подобається жити простим життям: відмовився від вина й сигар, пив особливу каву, в якій зовсім не було кави. Одне слово, прикриваючись легкою іронією, він вжив усіх застережних заходів, яких тільки міг вжити Форсайт у його становищі. Певен своєї безпеки, оскільки дружина й син поїхали до міста, він провів цей погожий травневий день, впорядковуючи свої папери, щоб можна було померти хоч завтра й не завдати нікому клопоту, — остаточно підсумував свої земні справи. Позначивши папери й сховавши їх у стару китайську скриньку свого батька, він поклав ключ у конверт, написав: «Ключ від китайської скриньки, де зберігаються звіти про всі мої справи. Дж. Ф.»— і сховав його в нагрудну кишеню, щоб він був у нього на випадок, коли з ним щось трапиться. Потім подзвонив, щоб принесли чай, пішов у сад і сів під старим дубом.

Всі ми приречені на смерть. Джоліон, чий вирок був точніший і ближчий, так призвичаївся до думки про недалекий кінець, що, як і інші люди, завжди думав про інше. Зараз він думав про сина.

Того дня Джонові сповнилося дев'ятнадцять років, і недавно Джон прийняв важливе рішення. Здобувши освіту не в Ітоні, як батько, і не в Герроу, як покійний зведений брат, а в одному з тих закладів, які існують для того, щоб усунути вади закритих шкіл-пансіонів і зберегти їхні позитивні якості, але часто-густо зберігають їхні вади й досить рідко позитивні якості, Джон повернувся додому у квітні, не маючи уявлення, ким він хоче стати. Війна, якій, здавалося, не буде кінця, закінчилася якраз тоді, коли він вирішив піти в армію, хоч йому залишалося ще шість місяців до призовного віку. Він і досі не міг звикнути до думки, що може сам вибирати собі шлях. Кілька разів вони з батьком обговорювали це питання, і Джоліон, вислухавши його бадьорі запевнення, що він ладен вибрати будь-яке поле діяльності, — звичайно, крім церкви, армії, юриспруденції, театру, біржі, медицини, торгівлі і техніки, — зробив цілком логічний висновок, що Джон ні до чого не прагне. Та він і сам у цьому віці почував себе точнісінько так, як оце його син. Проте тій приємній порожнечі поклало край раннє одруження і його нещасливі наслідки. Змушений піти працювати страховим агентом, він знову став заможною людиною, перш ніж у нього визрів художницький талант. Але хоча Джоліон і навчив свого сина малювати свиней та інших тварин, проте він розумів, що з Джона не вийде художника, і ладен був схилитися до думки,