Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

вразила багатьох, так само, як і вчення Франка, в якому він вихваляв учинки, що ображають природу та людські звичаї. Отоді я відступив від нього і став його ворогом. Покинувши Ченстохову, я повернувся до Варшави, де жив із дружиною та дитиною. Тепер моя дружина вже чотири роки перебуває в Брюнні при дворі Франка, а нещодавно з якимось любчиком…

Рука Ґолінського зупиняється на цьому слові: «Gefährten».

— То ви вже й це знаєте? — питає він.

Той знову не відповідає, і Ґолінський повертається до писання.

…вона була з Франком і його донькою у Відні, а тепер повернулася до Брюнна, зустрілася зі мною і, відчуваючи до мене якийсь природний потяг, зізналася, що Святий Володар, як називають Франка послідовники, ще в Ченстохові наказав мене та інших непокірних убити уві сні.

— Але ж це неправда. Такого не було, — каже приголомшений Ґолінський, але продовжує писати.

Вона взнала про це, бо користувалася цілковитою довірою як донька одного з найвідданіших прибічників Франка. І ще порадила мені рятуватися й чимшвидше зникнути звідти. З цього приводу я подав скаргу до коронної влади, навіть було розпочате слідство, а мої свідчення були внесені до протоколу, який зберігається у Варшаві, і з ним можна ознайомитися.

Коли в Польщі почалися заворушення, Франк знайшов спосіб за допомогою російських військ звільнитися з в’язниці. Відтак подався до Брюнна, де безкарно ширить свою диявольську віру.

Всі його візники, конюхи, слуги, гусари, улани, словом, усе його оточення — то євреї-вихрести. Через кожні два тижні до нього прибувають чоловіки, дружини, сини й доньки з цілої Польщі, а ще з Моравії, ба навіть із Гамбурґа, і привозять багаті дарунки, коней. Всі вони — також вихрести з тієї самої секти, яка — як бачимо — поширилася світом. Цілують йому ноги, залишаються на кілька днів і їдуть геть, а на їхнє місце прибувають інші, і вся ця нечисть множиться з кожним днем.

Я добре знаю, що мої слова не слугують жодним доказом, але готовий піти до в’язниці, доки слідство Вашої Цісарської Світлості не виявить усіх тих жахливих речей, яких світ іще не бачив, і це знеславлення…

Ґолінський на мить зупиняється на цьому слові й пише далі:

…не буде доведене за всіма пунктами.

Звертаюся покірно до Вашої Цісарсько-Королівської Апостольської Світлості зі слізним проханням, аби з огляду на важливість цієї справи влаштувати мені тут, у Відні, очну зустріч із Яковом Франком, яка доведе всі його злочини, а мені допоможе повернути тисячу дукатів, які він у мене забрав. Я ж, що сам багатократ завинив, сподіваюся, що це щире зізнання пом’якшить мої провини і буде мені пробачено.

Вашої Цісарсько-Королівської Апостольської Світлості найпокірніший слуга

Якуб Ґолінський.

Чоловік, який надиктував йому цей лист, бере в нього аркуш і посипає його піском. Пісок висушує слова Ґолінського, і відтепер вони набувають сили.

Кава з молоком: наслідки пиття

Якову, вочевидь, зашкодила та нова мода пити змішані стихії: каву й молоко. Почалося з невеликої нестравності шлунка, але невдовзі шлунок наче взагалі заснув, і слабкість, яка охопила Якова, нагадувала хіба що ту, яка в нього трапилася в Ченстохові через отруєне причастя. Ще й до всього постійно ходять кредитори, яким немає чим платити, бо величезні суми пішли на Відень та були розтринькані в місіях. Доки Каплінський, Павловський та Воловський доїдуть із Варшави з грішми, Яків наказав тимчасово відмовитися від надміру в їжі та відіслати додому частину гостей, утримування яких надзвичайно обтяжувало бюджет. Яків такий слабкий і виснажений, що вже ледь сидить, але й далі диктує листи до варшавської громади — своєї улюбленої спільноти. Нагадує, що вони мають бути сильними, як дерево: хоч вітер і шарпає його гілля, воно завжди стоїть на місці. Треба кріпити свої серця та зберігати відвагу. Лист завершується словами: «Не бійтеся нічого».

Лист так втомлює його, що того самого вечора він поринає у щось схоже на важкий і глибокий сон.

Кілька днів триває боротьба: Володар лежить у летаргії, і біля нього лише змінюються слуги, які зволожують йому вуста губкою, перестеляють ліжко. Вікна зашторено, спільні обіди скасовано, тепер видають просту їжу: хліб і кашу з дрібкою жиру. На другий поверх, де розташовані покої Володаря, входити заборонено. Графік чергувань встановлює Звежховська: висока, худа, ледь згорблена, вона кружляє коридорами, видзвонюючи ключами, прив’язаними до пояса. Одного ранку, йдучи ще сонною відчиняти кухню, вона бачить Володаря босоногого, в самій нічній сорочці: він стоїть у дверях, ледь похитуючись. Ось, чергові заснули, а він видужав. Звєжховська піднімає на ноги весь двір, починається готування бульйонів, яких він навіть не торкається. Вживає лише варені яйця, не їсть ані хліба, ані м’яса і — о диво! — швидко одужує. Знов розпочинає свої далекі самотні прогулянки міськими околицями. Звєжховська потай посилає за ним когось із двору, щоб мати його на оці.

Через місяць, уже цілком відновивши сили, Яків урочисто вирушає до Просніца, до Добрушки. Туди раз на рік потай від усіх з’їжджаються правовірні з цілої Європи. Добрушки вдають, ніби це родинне свято, лише невідомо, хто і що саме святкує. Щось схоже на те весілля Ісаака Шора, тепер Генрика Воловського, двадцять сім років тому: всі тут. Яків Франк приїжджає багатою каретою, оточеною своїми ж гусарами, один з яких легко поранений. На них напали євреї з-під Брюнна, але озброєні ті були абияк. Шимановський, який завжди має при собі заряджену зброю, кілька разів вистрелив, і євреї кинулися врозтіч.

На все це дивиться Єнта, її увагу привернула якась подібність, щось таке вона вже бачила. На просторах часу іноді трапляються дуже схожі миті. Нитки часу мають свої вузли й вузлики, і вряди-годи стається щось симетричне, повторюване, неначе рефрени й мотиви; це відчуття дещо незатишне. Розумові іноді непросто збагнути порядок, невідомо, як його трактувати. Хаос завжди здавався людям звичнішим, безпечнішим, наче безлад у власній шухляді. І ось зараз у Просніці все майже так, як було в Рогатині двадцять сім років тому, отого пам’ятного дня, коли Єнта не зовсім померла.

Тоді болотом їхали вози, а на них — люди у вологих капотах. Під низькими стелями диміли оливні каганці, густі бороди чоловіків і важкі спідниці жінок пахнули димом, мокрим деревом і смаженою цибулею. Тепер моравськими трактами поволі сунуть встелені килимами карети на ресорах. До великого будинку Добрушків під’їжджають люди чисті, доглянуті, ошатно вбрані, чемні й зосереджені. Вітаються на подвір’ї, і помітно,