read-books.club » Детективи » Соло бунтівного полковника. Вершина 📚 - Українською

Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

211
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Соло бунтівного полковника. Вершина" автора Анатолій Іванович Сахно. Жанр книги: Детективи / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 211 212 213 ... 249
Перейти на сторінку:
із керівниками Генпрокуратури, СБУ, МВС. Його близький не лише за духом, а й за різного роду економічними ґешефтами і політичними комбінаціями соратник тепер уже лежав на столі в патологоанатома. За певний час саме Талимеризібі повідомлять про результати розтину, і саме йому треба буде вирішувати, що залишати у висновку лікарів, а що прибрати й забути навіки. Або принаймні до інших часів.

У ці хвилини або й навіть секунди Президентові доповідають, що глава Секретаріату повернувся до свого кабінету. Ось Президент відсилає помічника і всіх, хто досі перебував у кабінеті, і натискає на клавішу переговорного пристрою.

На приставному столику в кабінеті Талимеризіби ожив телефонний апарат світло-жовтого кольору з великим гербом-тризубом на цифровому диску.

— Слухаю вас, пане Президенте! — як завжди чітко й голосно відчеканив глава Секретаріату.

— Діма, шо там случилося? Куди не позвоню — всі якісь перелякані, а ніхто нічого не каже. Ви, бля… шото од мене скриваєте. Чи, може, я вже не Прізідєнт України? Так ви, бля… так і скажіть, мов, пішов ти на хер, остоп…ів нам, хотім нового руководітєля.

— Пане Президенте, я щойно повернувся з місця трагічної загибелі нашого вірного друга Юрія Володимировича Кривученка. Він, кажуть, застрелився…

— Коли? І шо значить, кажуть? Він застрелився чи?..

— Приблизно після обіду. Дружина знайшла мертвим у господарському будиночку, що на дачній території. Доки все з’ясовував — не хотів вас турбувати. Зараз тіло в морзі, роблять відповідні процедури. Можливо, з’ясується, що йому допомогли…

— Шо? Нам зараз тільки цього не хватало, — Президент замовк. По його реагуванню на повідомлення Талимеризіби глава Секретаріату зрозумів, що Президент про подію вже знав. Це погано. Треба було першому доповісти, а так виходить, що він цілих півдня приховував від глави держави інформацію, яка для Президента в ці тривожні часи була важливою. Але так уже сталося, тепер треба викручуватися.

— Там, пане Президенте, справді не все так однозначно… — почав пояснювати Талимеризіба, але Президент різко перебив його.

— Шо б там не сказали ескулапи, сьогодні увечері по твоїх телеканалах должно пройти сообщеніє, шо міністр послєднє время тяжело болів і, шоб не травміровать родних, покончив жизнь самоубійством. Ясно?

— Буде зроблено, пане Президенте.

— А ти на завтра приготовся до серйозного разговора со мной. У мене накопилось много всяких к тебе вопросов.

— Добре, пане Президенте! — неголосно промовив Талимеризіба, хоча цих слів уже ніхто не почув, бо в слухавці зазвучав зумер відбою раніше, ніж глава Секретаріату промовив останню фразу.

Замигтів екран мобільного, що лежав на столі, і висвітилося слово «Клютов». Талимеризіба кілька секунд роздумував, а потім все ж натиснув на кнопку з’єднання.

— Слухаю, Вікторе Романовичу, — спокійно промовив Талимеризіба.

— Дмитре Михайловичу, дорогий ти наш, слава Богу, хоч під кінець дня вдалося додзвонитися. Можеш нічого не пояснювати — я все знаю. Треба терміново зустрітися, є деякі цікаві питання не для сторонніх вух. Я зараз на Подолі у своєму ресторані. Під’їхати зможеш?

— Так, хвилин за тридцять буду.

З

Дорога від Сімферополя до Ялти Богданові Даниловичу подобалася. Хоч би скільки нею їздив, завжди з трепетом чекав того місця, звідки вперше промайне море.

А поки що, тільки-но минули останні будови столиці Криму, за вікном попливли краєвиди «самозахоплень». Богдан намагався не звертати уваги на пустища уздовж шосе, захаращені ракушняком, цеглою, гірками щебеню, піску, дошками та іншим будматеріалом. Він як ніхто інший знає проблему, що вже понад два десятиліття дамокловим мечем висить над півостровом.

Самозахоплення землі! Вигнані Сталіним навесні 1944 року зі своєї споконвічної батьківщини кримські татари, що під час перебудови наприкінці 80-х почали повертатися до Криму з місць заслання, після здобуття Україною незалежності, десятками тисяч ринули на півострів і, як повінь, розлилися по всіх усюдах, селячись там, де була вільна земля.

Так було спочатку. Потім, бачачи абсолютно лояльне до себе ставлення Києва, кримські татари почали вимагати в місцевої влади додаткових умов. І їх, тих умов, ставало дедалі більше й більше. Кримські татари захоплювали землі обабіч центральних трас, приміські землі біля Сімферополя, Бахчисарая, Партеніта, де можна було не просто жити, а й торгувати.

Місцевій владі автономії ця проблема — як кістка в горлі. Звичайно, владні мужі, що приходили на керівні посади іноді відразу після відсидки в зоні, хотіли б спокійно собі дерибанити землі без проблем. Але кримські татари, народ рішучий і гоноровий, швидко зорієнтувалися, створили свій національний керівний орган — меджліс — і спочатку тихою сапою, а потім дедалі настирніше почали качати свої права.

Меджліс кримськотатарського народу — громадська організація, до речі, навіть не зареєстрована в установленому порядку — до державного управління не мав жодного стосунку. Але влада автономії його побоювалася і, щоб не доводити справу до кровопролиття, часто йшла на поступки. А коли на чергових виборах до Верховної Ради України кримські татари підтримали національні демократичні сили в Києві, чим внесли свою лепту в підсумок голосування, а також здобули кілька місць у парламенті, цей народ Криму знову себе заповажав і вже дбав про права більш серйозно, методично йдучи до своєї основної мети — створити на території півострова власну незалежну (навіть не автономну) державу.

Богдан Данилович, як і решта далекоглядних політиків, розуміючи, що проблема кримськотатарського народу дуже непроста, передбачав, що колись із таким підходом до її розв’язання все закінчиться бійнею. Тому ці думки, які починали лізти в голову, щойно Зорій перетинав Сиваське болото, він намагався відкинути; робив це й на чудовій дорозі до Ялти. Бо вплинути поки що на перебіг подій не мав змоги. То й чого тоді забивати собі голову ракушняком?

1 ... 211 212 213 ... 249
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Соло бунтівного полковника. Вершина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Соло бунтівного полковника. Вершина"