Читати книгу - "Кіберіада"

Пан Мух був Жаб’ячою Ікрою у більшій кількості, ніж двісті літрів; зрештою, Жаб’яча Ікра поступово перетворювалася на Пана Мух, а щодо цього справді дивовижного ефекту з мухами, то ніхто не мав найменшого уявлення про його механізм, тим більше, що, крім мух, подібним чином поводилися лише нечисленні перетинчастокрилі. Павуки, жуки й багато інших комах, яких біологи терпляче приносили до ніші, взагалі не реагували на присутність речовини, розігрітої внутрішніми ядерними реакціями. Говорили про хвилі, промені, мало не про телепатію. У мух з ураженими за допомогою фармакологічних засобів черевними нервовими вузлами ефект не проявлявся. Але встановлення цього факту ще нічого не пояснювало. Бідолашних мух одурманювали наркотиками, вирізали їм по черзі все, що тільки можна, знерухомлювали то ніжки, то крильця, але врешті довідалися тільки про те, що грубий шар діелектрика успішно екранує ефект. Отже, він не був «чудом», а мав фізичну природу. Ще б пак! Але й далі було невідомо, що спричинює такий ефект. Мене запевняли, що це з’ясується, — над цим працювала окрема група біоніків і фізиків. Коли вона щось і з’ясувала, мені й досі про це нічого невідомо.

Втім, Пан Мух не був небезпечний для живих організмів, що перебували поблизу від нього; навіть з мухами кінець кінцем нічого поганого не сталося.

XI

Коли настала осінь (тільки за календарем, бо сонце, як і в серпні, високо стояло над пустелею), я знову, хоч не можна сказати, що з новими силами, взявся до розшифрування коду. На те, що в Проекті вважалося найбільшим досягненням і з технічного погляду, зрештою, таким і було, — синтез Жаб’ячої Ікри, — я у своїх розмірковуваннях не тільки не зважав, а й свідомо це обминав, наче мав той особливий продукт за артефакт. Ті, хто його створив, закидали мені, що мною керує ірраціональне упередження, породжене моєю відразою до цієї речовини з якихось особистих причин — хоч як смішно це звучало. Припускали також, — той-таки Ділл, — що драматичний священний ореол, яким члени обох колективів оточили «ядерний слиз», викликав у мені скепсис до Пана Мух або що мене обурили емпірики, які до однієї таємниці — самого коду — додали другу, отой витвір невідомого призначення.

Я не міг погодитися з цим, бо й ефект Ромні теж збільшив сферу нашого незнання, але саме в ньому я вбачав — принаймні тоді — певний шанс зрозуміти позицію Відправників, а через неї — і зміст самого послання. Сподіваючись збагатити свою винахідливість, я проштудіював безліч праць, присвячених історії розшифрування генетичного коду людини і тварин. Часом мені невиразно здавалося, що паралеллю до явища, над яким я розмірковував, є ота «подвійність» кожного організму, який воднораз є й собою, й носієм дійової інформації, адресованої майбутнім часам і наступним поколінням.

Однак, що, власне, давала така аналогія? Арсенал поняттєвих засобів, якими обдарувала нас наша доба, хвилинами видавався мені загрозливо вбогим. Наші знання є велетенськими лише для людини, а не для світу. На наших очах утворюється й невблаганно збільшується прірва між передовими, що безупинно розвиваються, технологіями й біологічною природою людини; прірва, яка поділяє людство на збирачів інформації з усіма її розгалуженнями і на численні юрби перетравлювачів інформаційної жуйки, котру для підтримання рівноваги в їхніх головах обробляють так само, як кормову масу для засвоєння худобою. Розпочинається велике перетворення людей на мурашок, — бо вже перейдено (ніхто достеменно не знає, коли) той поріг, за яким розум окремої людини ніколи не зможе охопити весь запас нагромаджених знань.

Отож головне завдання сучасної науки я вбачаю не так у збагаченні цих знань, як передусім у знеціненні їхніх величезних запасів там, де накопичено другорядну, отже, зайву інформацію. Інформаційні технології відтворили той стан, який був, мабуть, тільки у раю, — кожен, аби лишень захотів, може дізнатися про все; але ж це абсолютна фікція! Адже вибору, рівнозначного відмові від чогось, уникнути так само неможливо, як жити не дихаючи. Якби місцеві сутички національних інтересів, часто надуманих, сутички через надмір населення в одних пунктах земної кулі за його відсутності в інших не так безупинно шарпали, дратували й роз’ятрювали людство (хоча розв’язати ці суперечності — принаймні в принципі — вже в наших технічних можливостях), воно, може, зрозуміло б, як ці малі криваві фейєрверки, керовані здалеку ядерним капіталом Великих, вдало приховують перед ним те, що відбувається «саме», пущене на самоплив і позбавлене будь-якого контролю. Політикани вважали земну кулю, точнісінько так само, як і в попередні віки (але тепер — уже разом із навколишнім, аж до Місяця, космічним простором), шахівницею для своєї гри, тим часом як ця шахівниця підступно змінювалася, не була вже нерухомою опорою, підставкою, а скоріше нагадувала пліт, який розбивають удари невидимих течій, що несуть його в той бік, куди ніхто не дивився.

Даруйте мені цю метафору. Справді, відтоді, як Герман Кан[137] зробив наукою професію Кассандри, футурологів з’явилося, як грибів після дощу, та чомусь ніхто з них чітко не сказав про те, що ми повністю залежимо від ласки чи неласки технологічного розвитку. Тим часом ролі помінялися: людство стало для технології засобом чи інструментом досягнення принципово невідомої мети. Пошук ефективної зброї невідворотно перетворив учених на шукачів філософського каменя, який лише тим відрізнявся від ідеалу алхіміків, що напевно існував. Читач футурологічних праць мав перед собою надруковані на крейдяному папері графіки й таблиці, що повідомляли йому про те, коли з’являться воднево-гелієві реактори й коли у промисловості почнуть використовуватись телепатичні властивості мозку. Ці майбутні відкриття визначалися шляхом референдумів у колі відповідних фахівців, причому ця ситуація була загрозливіша від знаних в історії тим, що створювала ілюзію знання там, де доти, на загальне переконання, панувала цілковита невідомість.

Досить було кинути погляд на історію науки, щоб дійти правдоподібного висновку — характер майбутнього визначить те, чого ми сьогодні не знаємо і передбачити не можемо. Ситуацію ускладнювало невідоме в минулому становище «дзеркала» чи «парного танцю», бо одна частина світу змушена була якнайдокладніше і якнайшвидше повторювати те, що у сфері озброєнь робила друга, і, власне, часто не можна було визначити, хто першим зробив той чи той черговий крок або рух, а хто його лише точно наслідував. Людська уява неначе застигла, вражена картиною ядерного знищення, досить, однак, переконливою для обох сторін, щоб унеможливити своє здійснення. Завороження сценаріями «термоядерного Апокаліпсису», що їх створювали стратеги й дорадчі органи науковців, так паралізувало свідомість, що люди вже не бачили інших, хоча, хто зна, чи не небезпечніших, можливостей, прихованих у дальшому розвиткові. Адже через чергові