read-books.club » Сучасна проза » Твори в 4-х томах. Том 2 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

126
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Твори в 4-х томах. Том 2" автора Ернест Міллер Хемінгуей. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 210 211 212 ... 231
Перейти на сторінку:
class="p1">Вони спустилися вниз, і він відчував її позаду за собою. Тоді відчинив двері, і обоє вийшли в темряву. Він обернувся і замкнув двері.

— Тікай, Маріє,— сказав він. — Отуди, через пустирище. Ну ж бо!

— Я хочу з тобою.

Він знову ляснув її по щоці.

— Тікай. Потім падай у бур'яни і повзи. Пробач мені, Маріє. Але йди вже. Я подамся в інший бік. Тікай, — сказав він. — Та тікай же, хай тобі чорт!

Вони воднораз шаснули у буйні бур'яни. Він пробіг кроків двадцять, а потім, коли поліційні машини спинилися перед будинком, припав до землі й поповз.

Він уперто продирався крізь густий бур'ян, і обличчя йому всипав квітковий пилок, а будяки боляче кололи руки й ноги; і Тоді він почув, як ті обходять будинок. Ось уже оточили його.

Він уперто повз далі, напружено думаючи, не зважаючи на біль.

«Чому сирени? Чому немає машини на задвірках? Чому немає ліхтаря чи прожектора на пустирищі? Авжеж, кубинці,— думав він. — Це ж якими треба бути пихатими дурнями. Мабуть’, певні, що в будинку нікого нема. То й приїхали забрати зброю. Але чому сирени?»

Він почув, як ламали двері. Гомоніли коло будинку. Потім хтось там двічі свиснув, і він поповз далі.

«От дурні,— подумав він. — Але вони вже, мабуть, знайшли кошик і тарілки. Нікчемні людці. Навіть облаву як слід провести нездатні».

Він уже доповз мало не до протилежного краю пустирища. Тепер йому треба було підвестись і перебігти вулицю, за якою стояли будинки. Поки він повз, біль не дуже дошкуляв йому. Енріке вже навчився пристосовуватись майже до будь-якого руху. Гострого болю завдавали тільки різкі порухи, і тепер він боявся підвестись.

Не виповзаючи з бур'янів, він став на одне коліно, перетерпів напад болю, а тоді викликав ще, один такий же напад, підтягаючи друге коліно, перш ніж звестися на ноги.

У ту мить, як він метнувся через вулицю до найближчого будинку, клацнув прожектор і одразу ж упіймав його своїм широким променем. Засліплений яскравим світлом, він розрізняв тільки темряву обабіч тієї білої смуги.

Прожектор світив з поліційної машини, що приїхала тихцем, без сирени, і стала на задньому розі пустирища.

Коли Енріке тонким, чітко окресленим силуетом випростався назустріч прожекторові й сягнув рукою по револьвер, із затемненої машини пролунала автоматна черга. Відчуття було таке, наче б'ють кийком по грудях, та болю завдав тільки перший удар. Решта озвалися немов відголосками.

Він повалився долілиць у бур'ян, і в ту коротку мить, поки він падав, а може, ще в попередню, між спалахом світла й першою кулею, у нього майнула лише одна, остання думка: «Ні, не такі вони дурні. Ще, гляди, й пуття з них буде».

Якби йому вистачило часу ще на одну думку, він, напевно, побажав би, щоб хоч на другому розі з цього краю пустирища не було машини. Але й там стояла машина, і її прожектор уже нишпорив по пустирищу. Широкий промінь просвічував бур'яйи, серед яких затаїлася Марія. А в темній машині автоматники вели за ним рифлені стволи своїх безвідмовних потворних «томпсонів».

Під деревом у темряві за тією машиною стояв негр. На ньому був солом'яний капелюх і вовняна куртка. На грудях під сорочкою висіло намисто з амулетів. Він спокійно стояв, спостерігаючи, як працює прожектор.

Тим часом прожектор і далі промацував пустирище, де, розплатавшись і уткнувши підборіддя в землю, лежала дівчйна.

Вона не зрушила з місця відтоді, як почула автоматну чергу. Лежала й відчувала, як б'ється об землю її серце.

— Ти бачиш її? — спитав хтось у машині.

— Треба прочесати всі бур'яни, — сказав лейтенант. — Hola! [106] — гукнув він до негра, що стояв під деревом. — Біжи-но до будинку й скажи, нехай вони йдуть сюди до нас цепом через пустирище. Ти певен, що їх тільки двоє?

— Тільки двоє,— спокійно відповів негр. — Одного вже нема.

— Катай.

— Слухаюсь, сеньйоре лейтенанте, — сказав негр.

Притримуючи обома руками свій капелюх, він побіг краєм пустирища до будинку, де вже яскраво світилися всі вікна.

Дівчина лежала в бур'янах, зчепивши руки на потилиці.

— Допоможіть мені все це знести, — промовила вона у траву, ні до кого не звертаючись, бо нікого поруч не було. Потім нараз заплакала й знову сказала: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Феліпе. Допоможи мені, Чучо. Допоможи мені, Артуро. І ти, Енріке, допоможи мені…

Колись вона проказала б молитву, але ті часи минули, а їй так потрібна була підтримка.

— Допоможіть мені мовчати, якщо вони схоплять мене, — провадила вона, уткнувшись ротом у траву. — Допоможи мені мовчати, Енріке. Допоможи мовчати, Вісенте, до самого кінця.

Вона чула, як позад неї посуваються ті — немов нагоничі, коли ото полюють зайців. Вони йшли широким стрілецьким цепом, освітлюючи бур'яни електричними ліхтариками.

— О Енріке, — мовила вона, — допоможи мені!

Вона розчепила руки і, забравши їх з потилиці, простягла обабіч себе. «Так буде краще. Якщо я побіжу, вони почнуть стріляти. Так простіше».

Вона поволі звелася на ноги й побігла просто на ту машину. Промінь прожектора освітив її з голови до ніг, і вона бігла, не бачачи нічого, крім його ясно-білого, сліпучого ока. їй здавалося, що так буде краще.

Позаду неї щось кричали. Але ніхто не стріляв. Тоді хтось ухопив її, і вона впала. Лежала й чула, як той відсапуєгься.

Ще хтось підхопив її під руки й поставив на землю. Потім, тримаючи з обох боків, вони повели її до машини. Вони не чинили ніяких грубощів, але вперто вели її до машини.

— Ні,— мовила вона. — Ні. Ні.

— Це сестра Вісенте Ітурбе, — сказав лейтенант. — Вона може бути корисна.

— Її вже допитували, — озвався інший голос.

— По-справжньому ще не допитували.

— Ні,— сказала вона. — Ні. Ні.— Потім голосніше: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Енріке.

— Вони вже мертві,— мовив хтось. — Вони тобі не допоможуть. Не будь дурною.

— Неправда, — відказала вона. — Вони мені допоможуть. Вони й мертві допоможуть мені. Так, так. Наші мертві допоможуть мені.

— То подивись на свого Енріке, — сказав лейтенант. — Побачиш, чи він тобі допоможе. Онде він у багажнику.

— Він уже допомагає мені,— промовила дівчина Марія. — Хіба ви не бачите, що він уже допомагає мені? Дякую тобі, Енріке. Дякую, дякую тобі.

— Годі,— мовив лейтенант. — Вона збожеволіла. Четверо нехай залишаються охороняти зброю, ми пришлемо по неї вантажну машину. А цю навіжену повеземо до штабу. Там вона все викладе.

— Ні,— сказала Марія, хапаючи його за рукав. — Хіба ви не бачите, що вони всі мені допомагають?

— Дурниці,— відказав лейтенант. — Ти просто з

1 ... 210 211 212 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори в 4-х томах. Том 2"