Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Не плач, Маріє,— сказав він. — Того, що сталося, не вернеш. Нам треба думати, як діяти далі. Попереду багато роботи.

Вона не озивалась, і в світлі, що доходило від ліхтаря на розі, він побачив, що вона дивиться просто перед себе.

— Нам треба покінчити з усякою романтикою. Оцей будинок— один із проявів такої романтики. Треба покінчити з тактикою терору. Годі вже тих авантюр.

Дівчина й далі мовчала, і він дивився на її обличчя, про яке думав усі ті місяці щоразу, коли тільки міг думати про щось інше, крім свого діла.

— Ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — На живу людську мову не схоже.

— Пробач, — сказав він. — Цього навчило мене життя. Це те, що має бути зроблено. І воно для мене важить найбільше.

" А для мене найбільше важать мертві,— сказала вона.

— Мертвим шана. Але це не так важить.

— Знову ти наче з книжки, — сердито мовила вона. — У тебе замість серця книжка.

— Пробач, Маріє. Я думав, ти зрозумієш мене.

— Я розумію тільки те, що вони мертві,— одказала вона.

Він знав, що то неправда. Вона не бачила, як вони вмирали

на дощі в маслинових гаях над Харамою, і в спеку у зруйнованих будинках Кіхорни, і на снігу під Теруелем. Та знав він і інше: вона ставить йому за вину те, що він живий, а Вісенте загинув, — і раптом десь у найдальшому вцілілому закутку його колишньої душі, про який він давно забув, спалахнула болісна образа.

— Тут був птах у клітці,— сказав він. — Дрізд.

— Еге ж.

— То я його випустив.

— Он який ти добренький! — мовила вона глузливо. — А я й не знала, що солдати такі м'якосерді.

— Я добрий солдат.

— Вірю. Ти й говориш, як добрий солдат. А яким солдатом був мій брат?

— Чудовим солдатом. Він був веселіший, ніж я. Я не веселий. Це моя вада.

— А він був веселий?

— Завжди. І ми дуже любили його за це.

— А ти не веселий?

— Ні. Я сприймаю все надто серйозно. Це вада.

— Зате самокритики тобі не бракує і говориш так, наче з книжки читаєш.

— Краще б я був веселіший, — мовив він. — Ніяк не можу навчитися,

— Та веселі ж усі загинули.

— Ні,— відказав він. — Он Базіліо веселий.

— То й він загине, — мовила вона.

— Маріє! Як ти можеш? Ти говориш як поразниця.

— А ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — Не чіпай мене. У- тебе холодне серце, і я тебе ненавиджу.

У ньому знов спалахнула образа; а він же вважав, що серце його затверділо й що тільки фізичні страждання можуть завдати йому болю. І далі сидячи на ліжку, він нахилився.

— Стягни з мене светра, — сказав він.

— А це ж навіщо?

Він підняв ззаду светр і повернувся до неї спиною.

— Дивись, Маріє. У книжці такого не побачиш.

— Не буду я дивитися, — відказала вона. — Не хочу,

— Дай-но руку.

Він відчув, як її пальці намацали слід наскрізної рани, крізь яку вільно пройшов би бейсбольний м'яч; той жахливий рубець від рани, що в неї хірург, прочищаючи її, застромляв руку в рукавичці; і той рубець перетинав його від одного боку до другого. Він відчув дотик її пальців і аж здригнувся всередині. Потім вона міцно обняла його і цілувала, і вуста її були острівцем у раптовому океані гострого болю, що затопив його сліпучою, нестерпною, навальною, пекучою хвилею і одразу ж відринув. Та вуста були ще тут, усе ще тут — і ось він приголомшений, весь спітнілий, уже сам на ліжку, і Марія плаче й благає:

— Ой Енріке, пробач мені. Пробач. Пробач.

— Пусте, — мовив Енріке. — Нема чого пробачати. Але це було не в книжках.

— Тобі завжди так боляче?

— Завжди, як торкнутись чи рвучко зрушити з місця.

— А як хребет?

— Його лише трохи зачепило. І нйрки теж. Осколок зайшов з одного боку і вийшов з другого. А ще є рани нижче і на ногах.

— Енріке, пробач мені.

— Ет, чого там. Погано тільки, що не можу тебе обняти і от що не веселий.

— Ми обнімемося, коли все мине.

— Еге ж.

— Воно скоро мине.

— Еге ж.

— Я піклуватимусь про тебе.

— Ні, це я про тебе піклуватимусь. Нічого страшного нема. От тільки боляче, коли торкнутись чи рвучко зрушити. Мене це не турбує. А тепер нам треба братися до діла. Треба скоріше піти звідси. І сьогодні ж вивезти все, що тут є. Усе це треба переховати в інше місце, за яким ніхто не стежить і де воно добре збережеться. Воно знадобиться нам ще не скоро. Доведеться багато попрацювати, поки ми знову створимо потрібні умови. Треба виховатй чимало людей. На той час патрони навряд чи будуть придатні. В нашому кліматі швидко псуються капсулі. А зараз нам треба йти звідси. Я й так зробив дурницю, що затримався тут так довго, а той дурень, який запхав мене сюди, відповість перед комітетом.

— Я маю відвести тебе туди вночі. Вони вважали, що вдень тобі буде тут безпечно.

— Цей будинок — чистісіньке безглуздя.

— Ми скоро підемо звідси.

— Давно б слід було піти.

— Поцілуй мене, Енріке.

— Ми обережно, — мовив він.

І потім — у темряві на ліжку, заплющивши очі, обережно прилаштовуючись і відчуваючи на своїх вустах її вуста, і щастя без болю, і те, що ти вдома й немає болю, дома й живий і немає болю, і що тебе кохають і немає болю, і ота порожнеча, що була в їхньому коханні, уже заповнилась, і вуста їхні злиті в темряві, і вони щасливі, щасливі, у тій гарячій темряві, вони вдома, і немає болю, аж раптом — пронизливе виття сирени, і знову біль, нестерпний біль, і то справжня сирена, а не радіо. Та не одна сирена. їх дві. І вони наближаються з обох кінців вулиці.

Він повернув голову, тоді підвівся. Подумав: не довго випало побути вдома.

— Виходь через задні двері й на пустирище, — звелів він. — Іди, а я буду відстрілюватися звідси й відверну їхню увагу.

— Ні, йди ти, — заперечила вона. — Прошу тебе. Я сама залишуся й буду відстрілюватись, і тоді вони думатимуть, що ти ще тут.

— Слухай, — мовив він. — Ми підемо обоє. Тут нема чого захищати. Вся ця зброя ні до чого. Краще піти.

Ні, я залишуся, — сказала вона. — Я захищатиму тебе.

Вона простягла руку до його кобури, але він ляснув її по щоці.

— Ходім. Облиш ці дурниці. Ходім.