Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.
— Ось, вам передали, — дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.
— Заходьте, Іване Карповичу, — чую впевнений чоловічий голос О, там уже чекають! Заходжу готовий до всього, бо ж події останніх днів до цього привчили.
У кімнаті на мене чекають двоє чоловіків у цивільному. Молоді, стрункі, коротко підстрижені, чисто поголені, зі строгим поглядом Військові.
— Доброго дня, Іване Карповичу, проходьте, сідайте, — один із чоловіків вказує на стілець, що стоїть перед ними.
— Доброго, — проходжу, сідаю, дивлюся на них.
— Мене звуть ротмістр Ступін, це — поручик Назаров, — він вказує на свого товариша. — Військова контррозвідка.
Дивляться удвох на мене, строго, наче чекають, що ось я зараз кинусь на коліна і зізнаюся у шпигунстві.
— Слухаю вас, — кажу їм.
— Іване Карповичу, навіщо ви влізли у цю справу? — питає Ступін, він тут за головного.
— Яку справу? Я трохи не розумію.
— Та все ви розумієте! — скрикує Назаров і гнівно на мене дивиться.
— Поручику, заспокойтеся, — строго каже Ступін і звертається до мене.
— Іване Карповичу, не ліпіть дурня.
Я підводжуся, бачу їхні здивовані погляди.
— Панове офіцери, навчіться спочатку балакати, а потім ми продовжимо цю бесіду, — кажу їм.
— Ти що, мужик! — кричить Назаров і підхоплюється.
— Ви тільки підтверджуєте мої слова, — киваю я.
— Поручику, сядьте! — наказує Ступін строго. — І ви, Іване Карповичу, будь ласка, сядьте. У нас є до вас важлива справа.
Сідаю. Міг би піти, але не хочу нажити додаткових ворогів.
— Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати... — починає Ступін після деякої перерви.
— Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.
— А знаєте, на кого?
— На Ханжонкова.
— Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.
— Не знайомий з таким.
— З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.
— Кажуть, там непогано.
— Погано те, що цей Хуммельс — німець.
— Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.
— Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!
— Що в цьому злочинного?
— Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.
— І що?
— Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!
— Хіба цього не можна робити?
— Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.
— Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.
— У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.
— Мені точно потрібно все це знати? — питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.
— А ви обережні, Іване Карповичу, — посміхається Ступін.
— Життя навчило. До чого ви ведете?
— До того, щоб ви допомогли нам.
— У чому?
— Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.
— Кіно знімають, ви ж знаєте.
— Можливо, це просто прикриття.
— Прикриття для чого?
— Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!
— Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.
— Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також..
— Ні, — перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.
— Що?
— Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але...
— Та як смієш, мужик! — поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.
— Поручику, сядьте! — наказує Ступін.
Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.
— Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? — питає ротмістр.
— А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отечества Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.
— А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? — питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.
— Куди мені до Божої бороди? Що ви, — кручу я головою.
— Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? — кричить гарячкуватий поручик.
Я посміхаюся, й це його бісить.
— Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отечества здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.
— Та ти знаєш... — верещить поручик, а я кажу ротмістру:
— Якщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.