Читати книгу - "Лялька"

Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав.

Хлопець виглядав зовсім як варшав’янин, але трохи схуд.

— Ти схуд і зблід, — сказав Вокульський, придивившись до нього. — Гуляєш чи що?

— Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати.

Але з учорашнього дня я вже на роботі.

— Тобі потрібні гроші?

— Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава.

— Що, вже кортить? А чого ж ти навчився?

— Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж…

Кажучи все це, він кланявся, червонів і м’яв в руках шапку.

— Гаразд, — трохи подумавши, сказав Вокульський. — На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись?

Хлопець ще більш почервонів і поцілував Вокульського в руку.

— Я б, перепрошаю пана, хотів оженитись… Тільки не знаю…

Він почухав потилицю.

— З ким же?

— З тією панною Маріанною, що живе у хурмана Висоцького. Я теж живу в тому домі, тільки нагорі. «Він хоче одружитися з моєю магдалинкою?» — подумав Вокульський. Пройшовся по кімнаті і сказав:

— А ти добре знаєш панну Маріанну?

— А чого ж не знати? Ми щодня бачимося тричі, а неділями то й цілий день або я сиджу в неї, або ми обоє у Висоцьких.

— Так, але ти знаєш, чим вона була рік тому?

— Знаю, пане. Як тільки я сюди приїхав, спасибі вам, Висоцька мені зараз і каже: «Дивись, хлопче, бо до неї ходили…» Отож я з першого дня вже знав, що вона за одна; вона мене не дурила.

— Як же воно сталось, що ти вирішив з нею одружитися?

— Бог його знає, пане, воно якось само. Я спочатку навіть сміявся з неї, і коли хто-небудь проходив під вікном, я казав: «Мабуть, і це знайомий панни Маріанни, бо вона ж не з одної печі хліб їла». А вона мовчить, схилить голову, крутить машину, аж хурчить, і тільки лиця пашать. Потім я помітив, хтось латає мені білизну; ну, я на різдво й купив їй за десять злотих парасольку, а вона мені півдюжини носових хусточок з моєю буквою. А Висоцька каже: «Гляди, хлопче, не попадись, вона ж дівчина з тих…» Я й викинув її з голови, а якби не була… з тих, то я ще в запусти взяв би її. А Висоцький якраз у середу на першому тижні посту й розказав, як воно з нею сталося, з панною Маріанною, значить. Згодила її на службу якась велика пані… Ну, й мала дівчина службу, нехай бог милує! Тільки вона втече, а її зловлять і кажуть: «Або сиди тут, або посадимо в тюрму за злодійство». — «Що ж я вкрала?» — вона каже. «Дохід мій, псявіро!» — кричать вони. Так би вона й сиділа там (казав Висоцький) до страшного суду, якби пан Вокульський не побачив її в костьолі. Отоді він її викупив і вирятував…

— Кажи далі, кажи, — озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається.

— І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: «Чи одружились би ви з панною Маріанною?» — «Тут і з одітою не впораєшся», — каже він. «А якби ви були нежонатим, тоді як?» — «Ех, — каже, — нема вже у мене інтересу до жінок». Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: «Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми». Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев’язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев’язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: «Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…»

А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… «Я й сама, — каже, — розумію, що ви зі мною не оженитесь…»

Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: «Знаєте що?

А може, я таки оженюся з панною Маріанною?..» А вона мені: «Не будь дурнем, бо…» Ні, пане, не смію вам про це сказати, — раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку.

— Кажи сміливо.

— Бо, — сказала мені пані Висоцька, — як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна…

Вокульський спинився перед ним.

— Ти цього боїшся? — спитав він. — Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною.

Венгелек з полегкістю зітхнув.

— Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге…

— Що ж друге?

— А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей.

— А далі що?

— А що ж далі? Після свят оженюся, — відповів Венгелек. — Чого вона має мучитись не за свої гріхи? Не її на те була воля.

— Тобі ще що-небудь потрібно?

— Більш нічого.

— Ну, то бувай здоров, а перед весіллям ще зайди до мене. Я дам їй п’ятсот карбованців на придане, ну, і там, скільки треба, на білизну та господарство.

Венгелек вийшов від Вокульського дуже зворушений. «Ось де логіка простих душ! — подумав Вокульський. — Презирство до пороку, але співчуття до нещастя».

Цей простий міщанин одразу виріс в його очах на представника одвічної справедливості, який несе зневаженій жінці мир і прощення.

Наприкінці березня у панів Жежуховських відбувся великий раут з участю Молінарі; Вокульський також одержав запрошення, написане делікатною ручкою панни Жежуховської.

Прибув він досить пізно, саме тоді,