Читати книгу - "Лялька"

Панове Нівінський, Мальборг, Ридзевський і Печарковський засипали її квітами, а пан Шастальський признався кільком дамам, що, мабуть, цього року вкоротить собі віку.

Звістка про задумане самогубство розійшлась по місту, і пан Шастальський став героєм раутів, а панна Ізабелла дістала наймення «жорстокої». Коли мужчини сідали грати в віст, дами певного віку знаходили найвищу втіху в тому, щоб з допомогою хитромудрих маневрів звести панну Ізабеллу з Шастальським. З невимовним співчуттям через лорнети спостерігали вони страждання молодика — це майже заміняло їм спектакль. Вони тільки гнівались на панну Ізабеллу за те, що вона, розуміючи свою перевагу, кожним рухом і кожним поглядом ніби казала: «Дивіться, це він мене так любить, це він через мене так страждає!..»

Вокульський часом бував у тих товариствах, бачив скеровані на Шастальського й панну Ізабеллу лорнети, чув зауваження, що дзижчали йому коло вух, як оси, але нічого не розумів. Коли дами довідались, що він має серйозні наміри, вони перестали ним цікавитись.

— Нещаслива любов хвилює набагато більше, — якось шепнула панна Жежуховська пані Вонсовській.

— Хто його знає, де тут нещаслива і навіть трагічна любов!.. — відповіла пані Вонсовська, дивлячись на Вокульського.

За чверть години, панна Жежуховська попросила, щоб її познайомили з Вокульським, а ще за чверть години сказала йому (спустивши при цьому очі), що, на її думку, найблагородніша роль жінки — лікувати поранене, зболіле від мовчазного страждання серце.

Одного разу, наприкінці березня, прийшовши до панни Ізабелли, Вокульський застав її в чудовому настрої.

— Прекрасна новина! — вигукнула вона, незвичайно привітно вітаючись з ним. — Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? — повторив Вокульський. — Ага, я бачив його в Парижі.

— І ви з такою байдужістю про нього говорите? — здивувалась панна Ізабелла. — Невже його гра вам не сподобалась?

— Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав…

— Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але він завжди перебільшує), що, тільки слухаючи Молінарі, він міг би вмерти без жалю.

Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут.

— Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль.

— Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним.

Вокульський похитав головою.

— Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки.

— Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул…

Посередні скрипалі таких нагород не здобувають.

Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам’ять і відповів:

— Можливо.

Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. «Дурний я! — думав він, виходячи. — Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством».

Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. «Безумовно, — думав він, — талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…»

Йому було дуже соромно.

На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, — писала вона, — ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо».

В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля — це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь.

Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав:

— О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв.

Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского, проте в призначену годину він прийшов у готель.

— Пан Молінарі вдома? — спитав він швейцара.

Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою:

— Скажу вам, ваша вельможність, відколи з’явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки…

— Аж так?

— А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з’являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий.

Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. «Ну й пройдисвіт! — думав він. — Та й, риночки теж хороші…».

По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара.

— Пан Молінарі, — мовив він, — просив вас трошечки зачекати…

Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз.

— Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі?

— Скажи йому, нехай мене… Розумієш?

— Скажу, пане, але він не зрозуміє, — відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: — Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!..

На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!..

Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його