Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

З великим зусиллям дівчина потягнула ніжку мухомора, та той ніяк не хотів піддаватись. Він голосно кричав і я заплющила очі, не в змозі спостерігати за цим. Пролунав звук схожий на відкриття шампанського.

— Забери! Забери від мене свої руки, брудне дівчисько! — заверещав гриб грубим голосом, коли відьма зрештою відірвала його з ніжкою.

Гвен кинула гриб в кошик до інших і отримала похвальний кивок від чорноволосої відьми. З байдужими виразами обличчя, жінки повернулися й рушили до мене.  Довгі сукні шелестіли по дорозі й вбирали на себе бруд.

Я відступила на кілька кроків, даючи їм дорогу.

— Ти не схожа на відьму, — зауважила чорноволоса, зупинившись просто переді мною. Її очі, яскраво-сині й майже неприродні, дивилися прямо в душу. Зблизька обличчя було неймовірно вродливе, ніби з безліччю фільтрів, хоч на вигляд їй було років сорок, а то й більше. Від цієї жінки віяло чимось холодним і точно не безневинним.

— Я не відьма, — я похитала головою й спробувала виглядати впевнено, щоб не показувати свій страх.

— То кому ти служиш?

Я не знала, що сказати. Нарешті, після довгого вагання, вимовила:

— Я з дому Кассандра.

Її очі розширилися від здивування, але потім на обличчі з’явилася усмішка.

— Ну що ж, це цікаво, — сказала вона. — Кассандра Каннінгема? Цей відлюдник? І що ж він тобі обіцяв?

— Пообіцяв? — я не зрозуміла.

— За роботу, — підказала відьма й склавши руки на грудях почала оглядати мене, наче товар.

Я заперечно похитала головою.

— Нічого.

— Як дивно, — відповіла вона з усмішкою, яка змусила мене насторожитися. — Гвен ось служить мені, щоб залишатися в Аларії. Світ смертних її не заворожує.

Я перевела погляд на Гвен і та мені усміхнулася. Така ж людина, як і я, тільки її вибір жити тут добровільний.

Чорноволоса відьма, яку звали Роана, задумливо оглядала мене. Її пронизливий погляд, здавалося, проникав у кожну частинку моєї свідомості, шукаючи щось приховане. Вона мовчала, але я знала — це мовчання оманливе. Нарешті вона примружилась, її губи знову викривилися в усмішці, цього разу небезпечній.

— Ти хочеш повернутися, правда? — запитала вона, майже муркочучи. Її очі залишалися холодними, ніби вона була хижаком, який спостерігає за своєю здобиччю.

— То ви можете повернути мене? Аларія не мій дім. Ральтен не моє місто.

— Повернути тебе? — жінка засміялася й прикрила рота рукою. А потім її обличчя різко зробилося серйознішим. — Мені це під силу, звичайно.

— То ви мені допоможете? — запитала я, не стримуючи надії, яка спалахнула всередині. Здавалося, що зі сторони я виглядала як покинуте цуценя.

Відьма знову засміялася і я почала відчувати себе дурним дівчиськом. Переминаючись з ноги на ногу я чекала, що вона далі скаже.

— О ні, я не допомагаю нікому, — відповіла жінка і я вже втратила раптову надію на порятунок.

Мухомори постійно бубніли в корзині й від цього мені стало ще більше не по собі. Цей світ був божевільним.

— Але я обміняю твоє повернення за певну плату, — додала відьма і мене наче вдарило струмом. Я одразу загорілася цією ідеєю. Щоб у мене не попросили — я зроблю все можливе.

— Яку? — швидко запитала я, квапливо, можливо, навіть надто поспішно.

— Послуга, — промовила вона. Її голос був солодкий, але з ноткою чогось небезпечного. — Нічого складного. Лише три завдання. Легкі... якщо ти справді бажаєш повернутися додому. Виконаєш їх — і я одразу ж перенесу тебе в твій світ.

Мені здалося, що це може бути пастка, але... чи був у мене вибір?

— Я погоджуюсь, — сказала я, навіть не подумавши.

Роана підняла одну тонку брову, ніби вражена моїм поспіхом, і легко клацнула пальцями.

— Ти впевнена? Завдання будуть незвичними. А якщо не виконаєш їх, то залишишся тут назавжди.

На якусь мить мені здалося, що земля під ногами злегка захиталася. Що я роблю? Чи можу я їй довіряти? Але інший голос у голові шепотів: У тебе немає вибору. Це твій єдиний шанс повернутися додому.

Я швидко відігнала страх і кивнула.

— Я впевнена.

Чорноволоса відьма простягнула руку. Її пальці були довгі, ніби трохи неприродні, а нігті, вкриті лаком кольору темного вина, здавалися небезпечними. Я потиснула її, і одразу ж відчула, як щось гаряче й різке обпекло зап'ястя. Я скрикнула й вирвала руку, а коли поглянула на неї, то побачила тонкий рожевий шрам у формі кола. Він пульсував, немов живий.

— Ми уклали угоду, — спокійно промовила Роана. Її очі, здається, засвітилися ще яскравіше. — Як тільки завдання буде готове, твій знак запече, і ти маєш негайно прийти сюди. Зрозуміло?

Я кивнула, відчуваючи, як шрам на зап’ясті все ще пульсує.

— Тепер іди, — махнула вона рукою, наче відправляючи непотрібного гостя.

Я знову кивнула, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все стискалося від хвилювання. Гвен, яка до цього мовчки стояла поруч, кинула мені короткий, майже жалісливий погляд.