Читати книгу - "Фріда"

А нащадки такого фартового Жевуського теж грають, про те не примножують, а розтринькують набуте їхнім предком багатство, поступово убожіють, аж поки не народиться новий фартовий Жевуський. І ніхто не знає, в якому коліні з’явиться цей гравець, і як час то це трапляється — раз на десять чи на двадцять років.

То ось, я і є такий фартовий Жевуський. Гра — це не просто моя забаганка. Це моє покликання, моє прокляття, мій обов'язок перед фамілією, зубожілою за останні двадцять два роки, з того часу, як помер мій дідусь Збігнєв. На мені лежить прокляття роду Жевуських — заробляти грою великі гроші, щоб забезпечити життя на майбутні десять двадцять років нащадкам. А справа ця — точно не від Бога. Не від світлого християнського Бога, якому ви возносите свої дівочі молитви у костелі. Можливо, це від якогось еллінського бога гри. Бо Гра найкраще йде під покровом ночі, в таємних, прихованих від людського ока, від світла, від сонця закапелках, підземеллях, сховках…

Навіщо вам, світлій, осяйній, сонячній душі, демон темного царства?

Розлучімося, поки не пізно!

А зі свого боку я обіцяю, що завжди носитиму біля серця зів’ялу, про те досі запахущу троянду, подаровану вами, — єдиний матеріальний доказ нашого платонічного кохання.

Шлю на сам кінець маленький подарунок: наші фамільні смарагдові сережки на знак вічної любови. За родинною легендою, ці кульчики весь час переходять від Жевуських до Огінських і навпаки…

З любов'ю граф Стефан Жевуський.

№ 23.

22 червня 1913 р.

О моя солодка мріє!

Я бачив тебе Сьогодні в костелі! Як тобі пасує та золотисто-оливкова шовкова сукенка зі сріблястим бантом! Ти була струнка й ошатна, не мов еллінка.

Ти маєш рацію! Не можна боротися з почуттями, які переповнюють тебе!

Я хочу бачити тебе сьогодні, завтра, завжди! Я хочу бачити тебе щодня, коли прокидатимусь і коли засинатиму! Я хочу бачити тебе завжди — у радощах і смутку, в розкоші й злиднях! Незважаючи ні на що, незважаючи ні на кого, незважаючи на пересуди і плітки!

Я розімліваю перед твоєю первозданною вродою! Я здаюся! Я не можу без тебе жити! Я не можу від тебе відмовитися!..

Твій Стефан.

№ 24.

23 червня 1913 р.

Дорога моя Леліє!

Ти влучно пожартувала, коли порівняла мене, обскубаного й обдертого після подолання високого муру до садиби Огінських, з півнем-переможцем бійки. Хлопчиськом я лазив по парканах, і ніколи не думав, що колись знову ходитиму «на скок» до чужих садків! Щоправда, тепер не по яблука, а по любов!

Але я був щасливий!

Кажуть, злодійське кохання — найсолодше. То правда. Я на жодні скарби в світі не проміняю твій перший поцілунок, солодкий і запашний, як трояндове варення.

Ти на мене добре впливаєш. Я вже більше не граю, засів за книги і вчу латину, як ти мені наказала. Я зроблю все задля своєї золотої ружі, задля своєї солодкої Рузі-Розалії, моєї троянди!

Стефан.

№ 25.

25 червня 1913 р.

О моя Афродіто! О моя любове!

Я вчора заслужено отримав по руках. Визнаю! Грішний! Але твої м’ячики були того варті!..

Мій дідусь, уже стареньким, жартував: ті Огінські — сякі-такі, хвороба б їх узяла! — але під корсетом у них справжнє багатство!

Не ображайся, люба! Я не зробив нічого поганого. Можливо, трохи заболяче вкусив за яблучко, але надто вже солодким воно було — не міг втриматися!

Сьогодні я буду о тій же порі, на тому ж місці. Чекаю, люба!