Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

- Ето він твого долар приніс! - Тицьнув він пальцем на Василька.

 Через тісні двері комірчини, насилу втискаючись у просвіт, просунувся здоровенний чолов’яга. Василько отетерів і випустив із рук бінокля. Перед ним стояв лютий, аж блідий, із червоним шрамом через усе лице, Зуб. Він простягнув свою здоровенну ручиську, щоб ухопити хлопця за горло.

- А-а-а!!! – скрикнув Миколка, ніби, побачивши привид. Руки його судорожно стиснули гвинтівку й він механічно натиснув на спусковий гачок.

- Тих! – чихнула зброя. Зуб зойкнув і зігнувся в три погибелі, затуляючи руками брову.

- Вбили! Вбили! – заволав як навіжений своїм пискливим голосом. - Око! Око вибили! Тримай, тримай їх!!!..

Громило верещав, топтався по крамниці й розмахував ручиськами. Зі стелажів посипалося все: набої, риболовні гачки, вудки, спінінги, біноклі  й інший дрібний крам.

 Миколка кинув рушницю й прожогом кинувся у двері вслід за Васильком.

- Грабують! Злодій! – навздогін за хлопцями вибіг смуглявий продавець. А позаду нього, трощачи на своєму шляху все, що попадалось під руку, вискочив закривавлений Зуб. Око в  громили було розпухле, брова запливла кров’ю, лице страшнюче в люті, перекреслене шрамом, а з нижньої щелепи стирчав викривлений зуб – чолов’яга нагадував страшило, що піднялося з потойбіччя. В руках він тримав кинуту Миколкою гвинтівку. Перехожі, побачивши таке страшило, сахалися й розбігалися хто куди. А попереду всіх, не бігли, а летіли,  двоє переляканих хлопчаків. Хлопці чкурнули так, що за  мить загубилися в натовпі. Вони неслися так, ніби до п’ят їм причепили крила. Лише, пробігши чимало й завернувши за ріг вулиці, вони зупинилися щоб віддихатися. Погоні вже не було.

- Васильку, це, що «Термінатор»? Він же покійник. Невже небіжчик виліз із трясини? Я ж сам бачив, як його туди затягло, – хекав наляканий Миколка, стримуючи швидке дихання.

- І я нічого не розумію. Або він врятувався, або це його двійник? Але, точно, не покійник - мало мене не задушив. Бачив, як продавець трикутники на грошах розглядав? Певно, навмисне гроші помітили.

 Тут Миколка глянув на свою долоню.

- Та самісінька буква, чому я зразу не помітив.

- Справді, така ж мітка була  на доларах, трикутник із колом. Мабуть, якийсь магічний знак, чи знак їхньої банди. Певно, вони усі свої гроші так мітять. А, може, в тебе на долоні зашифроване все наше майбутнє?

- А, що як той громило - привид?

- Привиди так не верещать. Класно ти в нього влупив.

 - Я так злякався, що мені руки й ноги подерев’яніли. Якби не гвинтівка, так, мабуть, там і помер би зі страху. Я ще ніколи не бачив, щоб втопленик ожив.

 - Ой, я теж добряче здрейфив, але якби не ти, то я б помер від ручиськ того громили , раніш чим від страху. Він би шию мені враз звернув, такий був лютий. Давай хутчіше до воза й їдьмо додому, бо як нас знайде той горлоріз, тоді вже ми станемо покійниками.

 Хлопці пірнули в базар і бігцем відшукали Василькового батька. На возі ще лежав мішок із  морквою.

- Тату, їдьмо вже додому! - зразу ж почав насідати Василько.

- Чекай трохи, продам усе й поїдемо, та й гостинців же треба купити.

- По дорозі купимо, в крамниці за містом, там навіть дешевше ніж на ярмарку. А зараз, їдьмо!  

- Чого це ви такі налякані, ніби примару побачили? Хваліться вже вашими покупками!

- Тату, їдьмо додому, мені вже від цього міста голова розболілася! - почав скиглити Василько.

- А й, справді, чого тут на сонці пектися, та цим міським ледарям задарма роздавати продукти. Свиням моркву скормлю, а за копійки не віддам!

Батько - запряг гнідого й вони швидко виїхали на шосе, що вело до села.

Розділ 13. Кирпата шпіонка

  Налякані зустріччю із громилом Зубом, хлопці декілька днів боялися, навіть, показатись на окраїнах Снежкової гори, а про Пустомитське болото і не згадували. Вони й худобу гонили до Погорілого лугу, хоча трави там не було, а росла одна вигоріла на сонці мичка.

- Може нам про все розповісти дільничному? – знову напосідав Миколка, коли хлопці всілися на своєму спостережливого пункту, який облаштували на старій сосні.

- Хто ж нам повірить? Каменя немає. І про що розказувати: про сліди велетенського звіра, які певне змила гроза, чи може про літаючу тарілку розкажемо, яка пірнула в болото, чи про громилу, що воскрес? Ти б сам в таке повірив? Ото ж бо. Тільки висміють на все село. А які в нас є докази проти тих громил? Професор поранений, чи вбитий, але трупа ж немає. Знайди його зараз на болоті; або затягло мулом, або звір який розтяг?

Бачив по телевізору, як бандитів затримують, а потім відпускають - бо немає доказів? А вже тоді, Зуб нам ноги стопудово повідриває. Ще й Адмірал з пістолем… Сидімо краще тихо.

- А цікаво, чи й той кульгавий Адмірал вижив?

- Я нічому, Миколко, вже не здивуюся. Тут не інакше ті, з літаючої миски постаралися. Слухай, а може й Зуб гуманоїд, через це його нічого не бере?

- Ага, проте кулька із пневматичної рушниці взяла.

- Твоя правда. А твій напис із руки не зник?

- Куди він там зник?

- Миколко, а давай знову на Пустомитське сходимо й усе там добряче роздивимося. Візьмемо фотіка, може знову ту тарілку побачимо, чи того, що біля нашого дупла наслідив – от буде сенсація, тоді й будуть у нас докази, а може й «камінь» із написом знайдемо.

- Ні, я ні за які гроші туди не піду.

- Що, здрейфив?

-  І нічого я не здрейфив. Просто пасок у тата шкіряний і досить болючий.

 Миколка пошкрябав недавно бите місце.

- Тоді я беру Мишка Карася, він не такий боягуз як ти.

- Ха! Мишка! Думаєш він тобі повірить? Ще й виставить на посміховисько. Хочеш, щоб з нас всі хлопці сміялися?

- А я його поклястися заставлю.

- Ну, як поклянеться, тоді хай іде з нами.

- То, ти підеш?

- Звісно, піду. В мене ж цифровий фотік, а твоя мильниця в сутінках не тягне. Та й утрьох веселіше.

- От і згода! – зрадів Василько.

 Хлопці вдарили