Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

- Кирило, чого ти хотів досягти, відправивши Івана та Світлану сюди?

- А знаєш, Софіє, я сам насправді не знаю. Я не зміг пережити смерть брата та його родини. Це все мене вбивало. Батько Катерини наполіг, щоб не було розголосу. А я якраз хотів, щоб вбивцю знайшли. Я зв’язався з місцевою поліцією. Сказав, що журналіст і проводжу власне розслідування. Про родинні зв’язки не згадував. Мені потрібно було знайти бодай щось. Хоча б крихту інформації.

- Знайшли?

- Знайшов.

- І що ти знайшов?

- Інколи знаходили поблизу цієї місцини випадки таких самих вбивств, інколи люди самі звертались до лікарень. Казали, що їх покусав якийсь звір. Тобто завжди причиною були укуси. Але тварини такі проколи не залишають.

- А хто?

- Не хто, а що… Монстри…

- Які монстри?

- Софіє, подивись ще раз уважно на ці всі записи, перечитай.

- Ні, ні і ще раз ні. Це все вигадки!

«Існували вірування, що мерця, який встає з могили, можна зв'язати та той, хоч і вирізняється надзвичайною силою, не зможе зашкодити. Врятуватися від заложного мерця можна, розважаючи його розповідями, або нагодувавши, проте він має величезний апетит. Однак розділивши з мерцем їжу жива людина могла не помітити як минуть роки, або сама потрапити в могилу, куди її затягне мрець».

- Чому ж вигадки?

- Ти – божевільний!

- Те, що мешкає в цьому лісі – це точно не тварина. Тут нічого не живе, окрім НИХ.

«Вампіри живляться людською кров’ю; вампіри встають з могил і полюють на своїх жертв ночами, так як сонячне світло для них смертельне; у вампірів червоні очі, які світяться в темряві, бліда шкіра, довгі гострі нігті; вампіри мають гіпнотичну силу, можуть перетворюватися в деяких тварин або в нічний туман; вони нелюдськи сильні, їхня реакція набагато швидше людської; вампіри не відбиваються в дзеркалі і не відкидають тіні».

Олександр невідривно дивився у вікно автомобіля.

- Алексе, що таке?

- Ліс не видно. Туман, наче. А звідки влітку туман?

Влітку неможливо було спостерігати туман, тому що це був прояв констрасту температур землі та повітря.

- Та що ж ти в темряві міг побачити?!

Кирило виліз з автомобіля.

- Боже… Темрява непроглядна.

Ми з Олександром вийшли з салону так само.

- Ви чули шум?

- Який шум?

- Було тихо, а потім який тріск.

- Посвіти під ноги. Можливо на гілку став.

- Нема гілок. Звук здалеку був.

- Я не чув.

- А я тепер теж почула.

- Ніби хтось йде. Сюди. Чуєте?

Ми точно вже всі почули якийсь шурхіт, що нагадував звук приближення. Але не однієї людини. Наче наближалось декілька. І всі зі сторони лісу. Ми світили в той бік ліхтарями.

- Там, на полі, щось ворухнулось! Я помітила рух.

- Швидко в церкву!

Ми побігли до церкви. Двері, які заледве тримались, швидко відчинились. Там було темно і вогко. Хлопці причинили двері і загнали якусь балку в засов.

- Тут вогко.

- Це дерево все рівно. І вимкніть ліхтарі. Нам ще до світанку тут сидіти. І Бог лише знає, ще скільки часу… І не шуміти!

- Кирило, ти чого?

- А ти ще не зрозуміла, Софіє? Знекровлені тіла, проколи в шкірі на місцях артерій та вен; чоловіки, яких вдень не видно, а з’являються після заходу сонця; покинуте селище – чи схоже, що тут хтось живе?

Почувся стукіт в двері церкви – і я підстрибнула. В руках я досі тримала затиснутим останній листочок, як встигла прочитати ще в автомобілі:

«Вони приходять ззовні. У Стародавній Греції канібалами, кровопивцями і чорними магами, здатними на будь-яке мракобісся, вважали варварів. В інших цивілізованих культурах таке ставлення було до поганських племен».

Прошу всіх, хто читає написані мною книжки та додає їх собі в бібліотеку, підписатись на мене як на автора, щоб не пропустити нових ще більш захоплюючих історій!