Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

Платон узяв виделку, замислено покрутив, з підкресленою акуратністю поклав назад.

— Якщо відкинути раціо й прийняти все сказане за чисту монету, все одно не клеїться. Олеся Соколовська, власниця Соколівки, могла піддатися хвилі емоцій. Вирішила опанувати відьомську науку, як би це не звучало у двадцятому столітті. Для чого? Аби помститися Микиті, розгульному синові сусіди-поміщика Недільського. Чому ж тоді кривдник живий-здоровий, а силу гніву навчена відьма спрямувала на худобу?

— Пояснюється дуже легко, Платоне Яковичу! — Дундукевич зиркнув на Кругляка, ніби заручаючись його підтримкою. — Микита робив свою підступну справу привселюдно. Ганьбив наївну молоду жінку на людях — і зганьбив. Ніхто з соколівських пальцем об палець не вдарив, аби припинити, запобігти. Скажете, простим селянам до шмиги? Але ж є ще пан економ! Він на синові пустощі закривав очі, бо єдина дитина, пещена. Там непроста історія, ще почуєте. Але, скидається, заплатити за Микитині гріхи має Недільський, а заразом — усе село. Навчена відьма, мосьпане, своєї люті не тримає на контролі. Що більше лиха сіє довкола, то сильнішою стає.

— Нас би хто збоку послухав, — гмикнув Чечель. — Не так багато ніби й випили...

— Не вірите, — зітхнув земський начальник. — Десь у чомусь ми з Панасом Пилиповичем на вашому боці. Але ж ви ще про одне не спитали. Треба, без цього разок з фактів не буде повним.

— То підкажіть. Тим більше відповідь знаєте.

— Вас не цікавить, чому саме Олеся з Соколівки змогла навчитися на відьму? Тобто... — Дундукевич швиденько виправився, уточнив: — Чому люди повірили в це. Так на будь-кого легко подумати. Знаєте, як кажуть: усі жінки — відьми.

— Приказку чув, — кивнув Платон. — Не заходьмо далеко, панове. Справді, чому? Що у власниці Соколівки такого особливого?

— Вона народжена бути відьмою, — урочисто прорік Дундукевич, виставивши гостре підборіддя. — Шимчиха воду каламутить, правда. Але ж її слова легко перевірити. І переконатися: має вона рацію, ох має. Не всяку жінку можна навчити відьомства. Треба мати для того певні якості. І першу Олеся має — кульгавою вродилася.

— Ви серйозно зараз?

— Дуже. Вроджена вада — перша ознака того, що дівчинка може, як захоче, навернутися до відьомства. Далі — ще ближче до реальності. Наприклад, дати і дні тижня, коли народилася дитина, записані в спеціальних книгах. Вони не секретні. Не знаю, як і коли осяяло маньківського старосту ті записи знайти й глянути. Словом, народилася наша Олеся в день, який припав на понеділок. Скажете, збіг?

— Яке це має значення?

— Сам не розумів, Платоне Яковичу. Аж поки не пояснили знаючі люди: дитина, особливо дівчинка, народжена в понеділок, має всі нахили, аби стати відьмою. Додайте до того кривеньку ніжку.

— Все?

— Не все. — Дундукевич тепер свердлив Чечеля поглядом. — Як там кажуть правники, сукупність доказів? Маєте. Олеся Степанівна — так звана межова дитина. Тобто остання в родині. За повір’ями, має здібності до відьомства, її старша сестра Лизавета — теж межова, бо перша. Але не має тих рис, що ними Бог наділив Олесю. Отже, сукупність доказів. Уже третя ознака. Хочете четверту? Тут не перевіриш, проте як почалося — знайшлися ті, хто знав Соколовських добре. Смійтеся, як смішно, але... гм... подейкують: Степанида Іванівна, матінка Олесі, до двох рочків годувала її грудьми. Ще одна прикмета, хай не така явна. І зовсім уже остання: чорний кіт.

— Тьху на вас! — вирвалося в Платона.

— Тим не менше кота не раз бачили в Маньківці, коли худоба зачала здихати чорт знає від чого, — мовив земський. — А селяни з Маньківки, що працюють у маєтку, пошепки кажуть: узявся цей звір у панночки саме на початку літа. Удень кудись забігає, під вечір знову шастає двором.

— Забігає він, треба розуміти, у Соколівку?

— Шимчиха пустила чутку — кидала в кота каменюками, думала забити. Влучила. Того ж дня, казали в Соколівці, до панночки приїздив земський лікар. Голову ніби розбила, впала необережно, в очах потемніло. Але ніхто не бачив, де й коли вона падала.

Чечель знову сплюнув спересердя.

— Для чого годуєте казочками, панове? Мета ваша мені досі не ясна.

— Про негоду забули, — нагадав Кругляк.

— Отож-отож, — стрепенувся Дундукевич. — Навчені відьми, до всього, здатні наслати посуху або дощі. Такого вогкого літа навіть у нашому заболотному краю не знали.

— Давненько, — погодився коротун. — Та не кажіть, що ніколи. Колись же та й було, запитайте старих людей.

— Не хочу, — відмахнувся земський. — Ну, пекло колись, хай років із десять чи більше. Веду до згаданої вже сукупності фактів. Їх уже більше п’яти, Платоне Яковичу. Все! — Дундукевич розвів руками. — Сказати більше нема чого.

Чечель закусив губу, замислено поворушив пальцями.

— У підсумку, панове, ви намагаєтесь довести мені: на село Маньківку за гріхи тамтешніх хазяїв скривджена молода сусідка, не менш шляхетна з роду, наслала пристріт. Для того не знайшла нічого кращого, як за короткий час зробитися навченою відьмою. Для чого мала всі передумови, починаючи від вродженого каліцтва й закінчуючи чорним котом. Забобонний люд на ваших болотах схильний вірити в усе це. Чудова ілюстрація звичаїв нашої української глушини. Страхи живуть поруч із прогресом. Минуле — з майбутнім.

— Говорите, як пишете, — зазначив Кругляк.

— Лишається з’ясувати одну незначну на загальному фоні обставину. До чого тут я, панове? Чому мушу все вислуховувати? Хіба ви вирішили мене трохи розважити.

— Я сказав Ількові Михайловичу, що є нагода залучити вас, пане Чечель, до цієї справи, — мовив коротун. — Бо до поліції з таким напевне не підеш. Тим часом Василівський повіт вирує. Кипить, мов борщ у казанку. Хтозна, як довго ще це все триватиме й, головне, до яких наслідків може призвести.

— А я погодився просити вас, Платоне Яковичу, приватно і делікатно розв’язати цю справу, — додав Дундукевич. — Поліція тут справді не допоможе. Мене, а заразом увесь повіт, усе земство потроху беруть на кпини. Боюся, скоро Шимчиха зі своїми вірними матиме більший вплив, ніж законний виборний.

Чечель глянув по черзі на кожного з чоловіків.

— Як ви собі уявляєте мою роль? Такий собі мисливець на відьом? Напередодні ви, Панасе Пилиповичу, нарекли мене мандрівним лицарем. Дуже добре виписується образ, розвивається. Ви справді маєте літературний талант.

— Дякую. На жаль, те,