Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Їй-богу, знав! Великодушний був пан.

— А як тебе звати?

— Янкель.

— Добре, — сказав Тарас, і потім, подумавши, звернувся до козаків і промовив так. — Жида буде завжди час повісити, коли треба буде, а на сьогодні віддайте його мені. — Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли козаки його. — Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись, а ви, братця, не випускайте жида.

Сказавши це, він подався на майдан, бо давно вже збиралась туди вся юрба. Всі кинули вмить берег та спорядження човнів, бо малося йти тепер у сухопутний, а не в морський похід, і не судна та козацькі чайки[65], — потрібні були вози й коні. Тепер уже всі хотіли в похід, і старі й молоді, всі за радою всієї старшини, курінних, кошового і з волі всього Запорозького Війська поклали йти просто на Польщу помститися за все зло й наругу над вірою й козацькою славою, набрати здобичі з міст, запалити пожежу по селах та хлібах і пустити далеко по степу про себе славу. Все тут-таки оперізувалось і озброювалось. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних бажань вільного люду; це був необмежений повелитель. Це був деспот, що вмів тільки наказувати. Усі свавільні й розгульні лицарі струнко стояли в лавах, шанобливо похиливши голови, не сміючи звести очей, коли кошовий роздавав накази; роздавав він їх тихо, не викрикуючи й не кваплячись, а повільно, як старий і добре досвідчений у ділі козак, що не вперше здійснював розумно задумані подвиги.

— Обдивіться, всі обдивіться гарненько! — так казав він. — Посправляйте вози й мазниці[66], випробуйте зброю. Не набирайте багато із собою одежі: по сорочці та по двоє шароварів на козака, та по горщику саламахи й товченого проса — більше щоб і не було ні в кого. Про запас буде на возах усе, що треба. По парі коней щоб було в кожного козака. Та пар з двісті взяти волів, бо на переправах і багнистих місцях потрібні будуть воли. Та ладу додержуйте, панове, найбільше. Я знаю, є поміж вас такі, що тільки Бог пошле яку здобич, давай ту ж мить дерти китайку та дорогі оксамити собі на онучі[67]. Киньте таку чортову звичку, геть кидайте всяке спідниччя, беріть саму тільки зброю, коли трапиться добра, та червінці, чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякому випадку. Та ось вам, панове, наперед кажу: коли хто в поході нап’ється, то ніякого нема на нього суду: як собаку, за шияку звелю його присмикнути до обозу[68], хто б він не був, хоч би й найдоблесніший козак з усього війська. Як собаку, буде застрелено його на місці й кинуто без похорону на клювання птахам, бо п’яниця в поході не заслуговує християнського похорону. Молоді, слухайтеся в усьому старих! Якщо черкне куля, чи дряпне шабля по голові або по чому-небудь іншому, не надавайте великої уваги такій справі. Розмішайте заряд пороху в чарці сивухи, духом випивайте, і все минеться — не буде й гарячки; а на рану, якщо вона не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши її перше слиною на долоні, то й присохне рана. Ну ж бо, до діла, до діла, хлопці, та не хапаючись, беріться до діла!

Так казав кошовий, і тільки-но скінчив він мову свою, всі козаки взялися ту ж мить до діла. Вся Січ витверезилася і ніде не можна було знайти жодного п’яного, начебто їх не було ніколи між козаками… Ті лагодили обіддя коліс та міняли осі у возах; ті зносили на вози мішки з провіантом, на інші звалювали зброю; ті приганяли коней та волів. З усіх боків лунали тупіт коней, пробна стрілянина з рушниць, брязкіт шабель, бичаче ревіння, рипіння возів, що їх повертали, гомін і голосний крик та нокання. І незабаром далеко-далеко витягся козачий табір по всьому полю. І багато довелося б бігти тому, хто схотів би пробігти відстань від голови до хвоста його. В дерев’яній невеличкій церкві правив священик молебень, покропив усіх святою водою; всі цілували хрест. Коли рушив табір і потягся з Січі, всі запорожці повернули голови назад.

— Прощай, наша мати! — сказали всі майже в одно слово, — нехай же тебе боронить Бог від усякого нещастя!

Проїжджаючи через передмістя, Тарас Бульба побачив, що жидок його, Янкель, уже поставив якусь ятку з дашком і продавав кремені, протички, порох та всяке військове начиння, потрібне на дорогу, навіть калачі й хліб. «Який чортів жид!» — подумав про себе Тарас і, під’їхавши до нього, сказав:

— Дурню, чого ти тут сидиш? Хіба хочеш, щоб тебе застрелили, як горобця?

Янкель у відповідь на це підійшов до нього ближче і, зробивши знак обома руками, начебто хотів повідомити про щось таємниче, сказав:

— Нехай пан тільки мовчить та нікому не каже: між козацькими возами є один мій віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і по дорозі приставлятиму всякий харч за таку дешеву ціну, за яку ще жоден жид не продавав. Їй-богу, так; їй-богу, так.

Здвигнув плечима Тарас Бульба, подивувався з меткої жидівської натури і від’їхав до табору.

V

Незабаром весь польський південний захід став жертвою страху. Скрізь пройшли чутки: «Запорожці! показалися запорожці!» Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все знімалося з місця й розбігалося за звичаєм того безладного, дивовижно безтурботного віку, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як попало ставила на час солом’яне житло своє людина. Вона думала: «Не витрачати ж на хату працю й гроші, коли й без того її знесе татарський наскок!» Все сполошилося: хто міняв воли і плуга на коня