Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Голос знов зашепотів їй у вухо, сердитіше, наполегливіше:
— Розплющ очі.
І вона розплющила їх, прокинулась. Було дуже холодно. Вона розкуталася уві сні, й ковдра заплуталася їй у ногах. Подушка лежала на підлозі, двері були замкнені. Притиснула руку до грудей, відчула, як шалено калатає серце. Провела рукою по сорочці — всі ґудзики застібнуті.
Ну звісно ж, застібнуті.
У домі було тихо. Ніхто не вештався коридорами, не проникав до кімнат і не витріщався на сплячих жінок. Та навіть так заснула вона не одразу. Кілька разів зачувши, як десь скрипнула дошка, вона рвучко сідала і прислухалася, чи не чутно десь кроків.
8
Ноемі всілася перед будинком і стала чекати на лікаря. Вірджил сказав, вона може почути думку іншого фахівця, тож вона повідомила Флоренс, що запросила лікаря, попередньо отримавши дозвіл від Вірджила. Не довіряючи жодному з Дойлів, вирішила зустріти пана Камарілло сама.
Сидячи зі схрещеними руками і тупцяючи ногою, вона відчувала себе дівчиною з однієї з казок, що розповідала їй у дитинстві Каталіна — тією, що сиділа у вежі, виглядаючи свого лицаря, щоб той прийшов і здолав злого дракона. В тому, що лікар поставить правильний діагноз і призначить відповідне лікування, не мала жодного сумніву.
Відчувала, що важливо не втрачати позитиву і надії. В будинку скрізь панували розпач і запустіння, тому його похмурість ще дужче спонукала її до дії.
Лікар прибув вчасно. Поставив машину під деревом, вийшов, зняв капелюха і задивився на будинок. Туман того дня розсіявся, немовби земля і небо заздалегідь підготувалися до приїзду гостя. Щоправда, через це дім здавався ще більш покинутим, занедбаним. Ноемі подумала, що оселя Хуліо зовсім не така, що він живе в одному з тих трохи пошарпаних, зате барвистих будиночків на головній вулиці, з невеличким балкончиком, дерев’яними віконницями і викладеними кольоровою плиткою стінами в кухні.
— То ось він який він — Дім-на-Горі, — промовив лікар Камарілло. — Тут я вперше.
— Ви раніше тут не бували? — спитала Ноемі.
— Не мав нагоди. Але я бував біля колишнього шахтарського табору, чи то пак того, що від нього зосталося — одного разу на полюванні. Тут водиться багато оленів. А ще — пум, тому вам слід пильнувати.
— Цього я не знала.
Пригадала, як Флоренс сварила її. Невже вона так стривожилася через пум? Чи, може, більше переживала за свою дорогоцінну машину?
Лікар узяв саквояж, і вони пішли всередину. Ноемі боялася, що Флоренс зараз збіжить зі сходів, волаючи на неї й лікаря, однак назустріч їм ніхто не вийшов. Каталіна була сама в своїй кімнаті.
Виглядала дещо бадьоріше. Сиділа під сонечком, одягнена у просту, але гарну, синю сукню. Привітала лікаря посмішкою.
— Добрий день, мене звуть Каталіна.
— А я лікар Камарілло. Радий знайомству.
Каталіна подала руку:
— Ноемі, він такий молодий! Мабуть заледве старший від тебе!
— Це ти заледве старша від мене, — сказала Ноемі.
— Що ти таке кажеш? Ти ж ще зовсім мала.
Це було так схоже на щасливу Каталіну з минулого, котра часто жартувала з ними малими, що Ноемі аж стало ніяково через те, що вона привела до неї лікаря. Проте минуло кілька хвилин, і вся Каталінина життєрадісність кудись щезла, поступившись хворобливому збудженню. Ноемі ніяк не могла прогнати думку, що, хоч на перший погляд з її кузиною все гаразд, щось усе одно не так.
— Скажіть, як ви спите? Вночі не лихоманить?
— Ні. Мені вже набагато краще. Дарма ви приїхали. Забагато переполоху через дурниці. Чесно, зі мною все гаразд, — відповіла Каталіна. Говорила гарячково, з удаваною бадьорістю, нервово потираючи обручку.
Хуліо кивнув. Розпитуючи її спокійним тоном, він весь час записував щось у блокнот:
— Вам дають стрептоміцин і парааміносаліцилову кислоту?
— Думаю, так, — мовила Каталіна, але через поспішність її відповіді Ноемі подумала, що у дійсності питання вона не почула.
— Марта Дюваль давала вам якісь ліки? Чаї, відвари?
Каталіна відвела очі у протилежний кут кімнати.
— Що? Для чого це вам?
— Мені необхідно знати, чим вас лікують. Наскільки мені відомо, ви приходили до неї по ліки.
— Немає ніяких ліків, — пробубніла Каталіна.
Сказала щось іще, але нечітко — пробелькотіла, як мала дитина, а тоді схопилася за горло, наче душачи себе. Тільки вона себе не душила — хватка була заслабка. Це був скоріше захисний жест, неначе вона намагалася захиститися від чогось. Це налякало лікаря і Ноемі. Хуліо мало не впустив олівця. Каталіна була схожа на дикого оленя: здавалося, от-от кинеться навтьоки. Ніхто не знав, що казати.
— Що сталося? — спитав Хуліо перегодом.
— Звук, — промовила Каталіна, поволі підняла руки і затулила ними рота.
Хуліо глипнув на Ноемі, що сиділа коло нього.
— Який звук? — спитала Ноемі.
— Я не хочу, щоб ви тут були. Я стомилася, — сказала Каталіна, опустила руки на коліна, заплющила очі, немов прагнучи сховатися за ними від відвідувачів. — Не розумію, чому ви прийшли сюди непокоїти мене, коли я маю спати!
— Якщо ви… — почав був лікар.
— Я більше не можу говорити. Я стомилася, — повторила Каталіна. Її руки так тремтіли, що вона заледве втримувала їх на колінах. — Це тяжка хвороба, а коли тобі кажуть нічого не робити — це ще гірше. Хіба це не дивно? Справді… це… я стомилася. Стомилася!
Вона затнулася, перевела подих. Зненацька широко відкрила очі. На обличчі її відбилася неймовірна напруга — як у одержимої.
— У стінах є люди, — сказала вона. — Там є люди і голоси. Інколи я їх бачу, тих людей у стіні. Вони всі мертві.
Потягнула до них руки. Ноемі схопила їх — безпорадно, в надії заспокоїти її, одначе Каталіна захитала головою і розридалася.
— Воно живе на цвинтарі, на цвинтарі, Ноемі. Шукай на цвинтарі.
Так само несподівано вона зірвалася на ноги, підійшла до вікна і, вчепившись рукою в завісу, виглянула надвір. Погляд пом’якшав — неначе зненацька вгамувався лютий буревій. Ноемі не знала, що їй робити, лікар виглядав не менш приголомшено.
— Вибачте, — спокійно мовила Каталіна. — Я сама не знаю, що кажу. Мені дуже прикро.
Затулившись руками, вона закашлялась. До кімнати зайшли Флоренс і Мері, старша покоївка, з тацею із чайником і чашкою. Обидві несхвально зиркнули на Ноемі та лікаря Камарілло.
— Ви ще довго? — спитала Флоренс. — Їй час відпочивати.
— Я вже йду, — відповів Хуліо, беручи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія», після закриття браузера.