Читати книгу - "Лист до короля"

По вечері один зі слуг показав гостям кімнати, де вони можуть заночувати. Доки всі йшли безкінечними коридорами, опускалися й піднімалися сходами, Тіурі зрозумів, що замок не просто великий, а й вельми хитромудро спланований. Він опинився в одній кімнаті з власником ятки і мовчазним селянином.

Кімната була невелика, чиста і майже порожня: у ній стояло лише три канапи. Тіурі з селянином одразу почали лаштуватися до сну, а яточник вирішив повернутися до Великої зали:

— А що як герцог захоче щось купити, — не вгавав він. — Маю чудові прикраси для його дружини і доньки: ланцюжки, стрічки для волосся і пряжки для мантії.

— До речі, а як звати герцога? — спитав Тіурі.

— Знайшов у кого питати! Я й знав, та забув, — відказав торговець. — У нього таке йменнячко, що язика зломиш. Я називаю його Власник замку Містеринат. Принаймні це правильно: він же є власником цього замку. Він нетутешній.

— А звідки? — поцікавився Тіурі.

— З півночі. Кажуть, там усі руді. Але тут він живе вже багато років, він могутній і добрий.

Крамар склав свій товар, побажав доброї ночі і зник.

Тіурі вмостився на канапі. З вулиці долинав шум дощу, який ніяк не вщухав. Селянин скоро заснув: він дихав глибоко й спокійно, а хлопцеві не спалося. Це було дивно: спати хотів, лежав у м’якому ліжку, а не на твердій землі десь надворі, однак сон усе не йшов. Юнак не знав, як довго так пролежав. Спершу ще було чути, як десь в інших покоях перемовляються мешканці замку, потім усе стихло; згодом повернувся яточник, і Тіурі чув, як скрипіла його канапа, поки той вмощувався... Усі вже, напевно, розійшлися, навіть дощ притих, а Тіурі так і не зімкнув очей. «Це вже нікуди не годиться, — подумав він сердито. — Скористайся нагодою відіспатись, якщо вже потрапив до зручної та теплої постелі!»

Та в глибині душі юнак розумів, чому не спить, хоча й самому собі не хотів у цьому зізнатися: він передчував наближення біди. Тіурі тихенько встав і прочинив двері, що вели до маленького внутрішнього дворика. Дощ вщух, але на затягнутому хмарами небі не видно було жодної зірки. Подих холодного вітру пройняв так, що Тіурі аж здригнувся і, зіщулившись, повернувся до кімнати.

Врешті-решт хлопець заснув, та незабаром прокинувся від цокотіння багатьох копит по настилу підйомного мосту.

«Хто б це міг бути о такій пізній порі?» — подумав юнак, але він був уже занадто сонний, щоб шукати відповідь, тож заснув і прокинувся лише вранці.

Селянин і яточник ще спали. Тіурі торкнувся листа на грудях, з цього починався кожний ранок, підвівся і вийшов на подвір’я. Дощу не було, проте сіре небо віщувало негоду. Він умився біля колодязя у внутрішньому дворі й пішов до Великої зали. На іншому подвір’ї метушилися служки. Один ганявся за білою куркою, що кинулася крізь прочинені двері до зали, та юний гість нахилився і вправно впіймав птицю, що несамовито квоктала і била крильми.

— Дякую, брате, — сказав слуга, перехоплюючи від Тіурі курку, яка стрепехалася, — от же ж балувана скотина, дума, що їй усе дозволено. А ви он як раненько встали.

— Хочу якомога раніше вийти, чи можна було б зараз чогось швиденько перехопити?

— Авжеж, усе давно готове. Дехто вже й поснідав, навіть герцог. Але піти вам поки що не вдасться — міст ще піднятий.

— О! А коли його опускають?

— Зазвичай о цій порі він уже опущений. Улітку — о шостій, на світанку, а бува, і взагалі не піднімають на ніч. Але сьогодні герцог наказав не опускати міст, допоки він не розпорядиться. Та нічого, все’дно скоро доведеться опускати: не одному вам час іти, у нас також повно роботи за стінами замку.

— Тоді я зачекаю, — сказав Тіурі. — А чому саме сьогодні міст не опустили зранку?

— Не знаю. Кажуть, уночі до герцога несподівано над’їхали гості і після цього міст підняли. Ідіть поснідайте, мо’ за цей час і міст опустять.

Тіурі пішов їсти. Піднятий міст непокоїв його, та юнак заспокоював себе: «Не бійся того, що поки не трапилося! Не можна весь час очікувати біди. Пам’ятай: у рясі тебе не впізнати. Головне — не виказуй нетерпіння».

Після сніданку він прогулявся внутрішнім двором, ловлячи уривки розмов:

— Дивні лицарі.

— Серед ночі. друзі герцога.

Неспокій Тіурі посилився, і він попрямував до брами. У коридорі під аркою сидів стражник і натягував тятиву на великий лук.

— Доброго ранку, — привітався Тіурі.

— І вам доброго ранку, брате.

З вартівні пролунав голос другого стражника:

— Твій хід. Шах королю!

— От осоружний, — відгукнувся перший, — облиш мене! — і, опустивши лука, звернувся до Тіурі: — Що, брате Тарміне, хочете вже йти? Треба трохи зачекати. Міст ще не опустили.

— А коли можна буде піти? — допитувався Тіурі.

— Та не знаю. Переважно о цій порі він уже опущений, — відповів стражник і знову взявся до своєї справи.

Тіурі нетерпляче зітхнув.

— Поспішаєте покинути нас, вельмишановний брате? — пролунав зненацька голос за спиною.

Тіурі від несподіванки здригнувся й обернувся. За спиною стояв герцог, який підійшов нечутно. Стражник хотів встати, але герцог, піднявши руку, зупинив його і сказав:

— Сиди-сиди, роби що робив.

Він подивився на Тіурі:

— Інші гості ще снідають, але я накажу відчинити для вас браму й опустити міст, — хлопець помітив, що герцог розмовляє з іноземним акцентом. — Звідки ви, брате, й куди прямуєте?

Тіурі відповів тільки на перше запитання:

— Я із Брунатного монастиря і, коли вже трапилася така нагода, дозвольте сердечно подякувати вам за гостинність, я дістав задоволення, перебуваючи тут.

— Не варто, нема про що говорити, — відповів герцог.

Тіурі відчув, що той за ним пильно спостерігає, та напевне сказати не міг, бо в коридорі було темнувато і герцог стояв спиною до світла. Тіурі радів, що його обличчя прикриває каптур ряси.

Герцог розвернувся і попрямував до внутрішнього двору.

— О, до речі, брате, — звернувся він до Тіурі через плече, — коли вже ви із Брунатного монастиря, то я хотів би спитати.

Тіурі послідував за ним, і вони зупинились якраз біля виходу