Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я чекав, коли ти нарешті помітиш... — сказав Рендом. — Як відчуття?
— Дуже добре, — відповів йому. — До речі, наш бензин уже майже закінчився.
— І нічим не зарадиш, — розвів він руками. — Зараз ми у реальному світі, й будь-яка гра з Тінями потребує нелюдських зусиль. Я вже мовчу про те, що ми залишимо слід. Боюся, коли машина зовсім здохне, нам доведеться розім'яти ноги.
Машина заглухла через дві з половиною милі. Скотивши її на узбіччя дороги, я зупинився. Сонце хилилося до західного небокраю і бажало нам приємного вечора, на землю лягли довгі тіні.
Я потягнувся до заднього сидіння. Мої туфлі стали чорними чобітьми, і коли я їх намацав, там щось металево брязнуло.
Потягнувши це «щось», я дістав важкий срібний меч та піхви. Вони припасували до мого пояса так, неначе зроблені саме для нього. Був там і чорний плащ із застібкою у формі срібної троянди.
— А ти думав, що вже ніколи не побачиш їх, так? — поцікавився Рендом.
— Майже вгадав.
Вийшовши з машини, ми рушили далі пішки. Вечір був прохолодний і пахучо-бадьорий. На сході загорялися зорі, вечірнє сонце заривалося в перину хмар.
Ми прошкували дорогою, й Рендом сказав:
— Щось я не в захваті від цього...
— Ти про що?
— Надто легко нам усе давалося, принаймні дотепер, — пояснив він. — І це мене насторожує. Ми доїхали аж до Арденського лісу — і хоч би одна серйозна перешкода. Ну, так, ще Джуліан попробував опікуватися нами — але я вже й не знаю, що думати... З такою легкістю дістатись аж сюди — боюся, це неспроста. Можливо, нам просто дозволили це зробити.
— І в мене була така думка, — збрехав я. — По-твоєму, чого нам сподіватися?
— У мене передчуття, — сказав Рендом, — ніби ми ліземо прямо в пастку.
Кілька хвилин ми ішли мовчки. Потім я запитав:
— Може, засідка? У цих лісах аж надто спокійно...
— Звідки я знаю?
Ми пройшли зо дві милі, а потім сонце опустилося за небокрай. Ніч була чорною, в небі яскраво світилися зорі.
— Як для нас із тобою, то трохи дивний спосіб просування, — зауважив Рендом.
— Твоя правда.
— А взяти коней — страшно.
— Мені теж, — погодивсь я.
— А ти що думаєш про це? — поцікавився Рендом.
— Та нічого доброго! — відповів я. — Нутром чую, скоро вони сядуть нам на хвіст.
— То, може, нам забратися з дороги?
— І про це я вже міркував, — знову збрехав я, — і здається мені, якщо візьмемо трохи вбік, то такий маневр нам аж ніяк не зашкодить.
Так і зробили.
Ішли між деревами, проминали чорні обриси скель та кущів. На небо повільно виплив місяць — великий, сріблистий — і розігнав нічну темряву.
— Мені постійно здається, що пройти не зможемо, — раптом сказав Рендом.
— А ти у це віриш?
— Радше так, аніж ні.
— Чому?
— Надто далеко і так само швидко, — пояснив Рендом. — І це мені зовсім не до вподоби. Зараз, коли ми у справжньому світі, надто пізно повертатися назад. Грати з Тінями не можемо, тож доведеться покладатися на мечі. — (Він був озброєний коротким полірованим клинком.) — І тому мені здається, що саме Ерікова добра воля дозволила нам опинитися в цьому місці. Тут особливо не поманевруєш, та коли ми вже добралися сюди, то я волів би відвойовувати кожен дюйм дороги з мечем у руках, аніж іти отак...
Ми пройшли ще милю і зупинилися, щоб викурити по сигареті, прикриваючи вогники долонями.
— Шикарна ніч, — сказав я Рендому та свіжому вітерцеві.
— Мабуть, так... О, а це що?
Неподалік од нас хтось шелестів кущами.
— Напевне, звір якийсь.
Рука Рендома вже стискала клинок. Ми кілька хвилин почекали, але нічого більше не почули. Він уклав меч у піхви, і ми пішли далі.
Із-за наших спин не долинало більше жодних звуків, а через деякий час я почув щось попереду.
Повернувся до Рендома — він кивнув, і ми ступали вже обережніше.
Там, далеко, на відстані було слабке сяйво, начебто від похідного багаття.
Жодних звуків більше не чули. Рендом кивнув головою, показуючи, що приймає моє старшування, коли я махнув йому, аби він ішов за мною, і подавсь у бік вогнища, вглиб лісу праворуч.
Збігла майже година, перш ніж ми дісталися табору. Навколо вогнища сиділо четверо чоловіків, ще двоє спали у тіні неподалік. Дівчина, яка була прив'язана до закопаного в землю стовпа, сиділа, повернувши голову в протилежний од нас бік, і коли я краще розгледів полонянку, мені від подиву аж серце тьохнуло.
— Хіба це можливо?.. — прошепотів.
— Угу, — теж тихенько сказав Рендом, — думаю, так.
А потім вона повернула до нас голову, і я пересвідчивсь у своїй правоті.
— Дейдра!
— Ну, і чим проштрафилося наше стерво? — запитав Рендом. — Судячи з того, у що вбрані ці хлопці, припускаю, що вони ведуть її назад в Амбер.
Люди, які супроводжували Дейдру, були одягнуті у чорне, червоне та срібне. З козирних карт, а може, й ще звідкись, я знав, що це кольори Еріка.
— Якщо Ерік чекає побачення з нею, — сказав я, — то давай позбавимо його такого задоволення...
— Я ніколи не був шанувальником Дейдри, — озвався Рендом, — але знаю, що ти іншої думки про неї, а тому... — і він витягнув із піхов меч.
Те саме зробив і я.
— Приготуйся, — попередив я Рендома, узявши меч напоготів. І ми налетіли на них. За дві хвилини все закінчилося.
Дейдра дивилася на нас, і при світлі вогню її лице здавалося спотвореною маскою. Вона плакала і сміялася, голосно й налякано вигукувала наші імена. Я перерізав пута і допоміг їй підвестися.
— Наші вітання, сестричко! Не бажаєш піти разом із нами в Амбер?
— Ні, — відповіла вона. — За порятунок я вам дякую, але волію триматися подалі від Амбера. Та й ви туди не на прогулянку зібралися, хіба не так?
— Трон Амбера чекає на переможця, — повідомив Рендом. Для мене це було новиною. — А ми — зацікавлена сторона.
— Якщо у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.