Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

Такроя там не було. У Крістофера забрало добру годину дертися й пробиратися, перш ніж він знайшов його в гирлі геть іншої долини. До того часу Такрой став виразно туманним і немічним. 

— Тупак, — сказав Такрой, поки Крістофер поспішно укріплював його. — Я міг випасти з цього трансу будь-якої миті. Ти знав, що в Низці більше, ніж одне місце. Який тебе ґедзь укусив? 

— Певно, я задумався про крикет, — сказав Крістофер. 

Те місце на краю нової долини було геть не таке простацьке, як Язичницьке місто, в якому мешкала Богиня. Тут були величезні доки з громіздкими кранами, які височіли над головами. Найбільші кораблі, які Крістофер будь-коли бачив, велетенські іржаві металеві кораблі дуже дивної форми, що були прив’язані канатами такої товщини, аж треба було переступати через них, ніби то були колоди. Але він знав, що це все ще Низка Десять, коли чоловік, який чекав біля залізного візка, повного маленьких барилець, сказав: 

— Слава Ашет! Я думав, ти вже ніколи не прийдеш! 

— Так, рухайся швидше, — сказав Такрой. — Це місце безпечніше, ніж місто Язичників, але навколо так само можуть бути вороги. До того ж, що швидше ти закінчиш, то швидше ми зможемо піти попрацювати над твоїм форвардним захисним ударом. 

Крістофер спішив позакочувати маленькі барильця із залізного візка до своєї підводи. Коли всі барильця були всередині, він поспішив закріпити ремені, які тримали вантаж. І звісно, через те, що поспішав, один із ременів висповзнув із його рук і впав по інший бік підводи. Крістофер мусив нахилитися над вантажем, щоб дістати його. Він чув залізне клацання десь на віддалі й кілька криків, але не звернув на них уваги, аж раптом Такрой виник поруч у полі його зору. 

— Геть! Геть звідси! — загорлав Такрой, безпомічно смикаючи Крістофера безплотними руками. 

Крістофер, усе ще лежачи поперек барилець, звів очі й побачив гігантський гак на кінці ланцюга, що летів на нього швидше, ніж він міг бігти. 

Це було справді усе, що він усвідомив. Наступне, що він усвідомив — досить невиразно, — це те, що лежить на стежці в одній зі Всюдинок-долин на своїй піжамі. Він збагнув, що, певно, залізний гак вибив йому пам’ять, і щастя, що він практично лежав на підводі, інакше б Такрой нізащо не доправив його додому. Трохи хитаючись, він натягнув на себе піжаму. Голова боліла, тож він одразу почовгав до свого ліжка у спальні гуртожитку. 

Вранці Крістоферові навіть голова не боліла. Він забув про все й після сніданку вийшов грати в крикет із Онейром та шістьма іншими хлопцями. 

— Чур, я б’ю перший! — закричав він. 

Усі закричали одночасно. Але биту тримав Онейр і не збирався випускати її з рук. Усі, включно із Крістофером, вчепилися в нього. Здійнялася пустотлива сміхотлива шарпанина, яка закінчилася тим, що Онейр різко крутнув битою навколо себе в жартівливо грізному оточенні. Бита врізалася в Крістоферову голову з гучним «ЧВАК». Боляче. Він пам’ятав, що почув кілька віддалених трісків, просто за лівим вухом, наче кістки його черепа ламалися, немов крига на калюжі. Потім, дуже подібно до попередньої ночі, він довгий час нічого не усвідомлював. 

Коли Крістофер отямився, то зрозумів, що день той же, але зараз набагато пізніше. Хоча на його обличчі чомусь було простирадло, він бачив, як пізнє полуденне сонце пробивається у вікно високо в одному з кутків кімнати. Він дуже змерз, особливо в ноги. Певно, хтось зняв із нього взуття й шкарпетки, щоб вкласти в ліжко. Але де вони його вклали? Не в спальні гуртожитку, бо для цього вікно було в неправильному місці — та й для будь-якої іншої спальні, правду кажучи. Він відкинув простирадло й сів. 

Він сидів на мармуровій плиті в холодній темній кімнаті. Не дивно, що змерз. Крістофер мав на собі тільки білизну. Навколо нього були інші мармурові плити, більшість порожні. Але на деяких лежали люди, геть нерухомі й повністю накриті білими простирадлами. 

Крістофер почав здогадуватися, де опинився. Загорнувшись у простирадло, хай хоч як мало воно гріло, він зісковзнув зі своєї плити і перейшов до найближчої мармурової плити, на якій хтось лежав. Обережно стягнув простирадло. То був старий волоцюга, і він був мертвий як камінь, — Крістофер поштурхав його холодне неголене обличчя, щоб упевнитися. Потім він звелів собі зберігати спокій, як зробила би будь-яка розсудлива людина, але було запізно. Його охопила найбільша в його житті паніка. 

У дальньому кінці холодної кімнати були великі металеві двері. Крістофер ухопився за ручку й посмикав. Коли виявилося, що двері замкнені, він копав їх ногами, бив руками і плескав по них долонями. Він намагався вмовити себе бути розсудливим, але весь трусився, його паніка швидко виходила з-під контролю. Через якусь хвилину двері розчахнув товстий чоловік напідпитку, в усьому білому, який роздратовано оглянув кімнату. Спершу він не помітив Крістофера. Він дивився над Крістоферовою головою, очікуючи на когось вищого. 

Крістофер осудливо загорнувся у простирадло. 

— Навіщо ви зачинили двері? — вимогливо спитав він. — Тут усі мертві. Вони не порозбігаються. 

Чоловік опустив очі на Крістофера. Стиха зойкнув. Закотив очі до стелі. Його опецькувате тіло сповзло по дверях і приземлилося біля Крістоферових ніг у повній безтямі. 

Крістофер подумав, що він також помер. Це було останньою краплею, що переповнила чашу його паніки. Він перестрибнув через тіло чоловіка, вилетів у коридор і опинився у лікарні. Там медсестра спробувала його зупинити, але Крістофер ошалів остаточно. 

— Де школа? — верескнув він до неї. — Я запізнююся на тренування з крикету! 

За пів години лікарня стояла на вухах: усі намагалися впіймати півтораметровий труп, вбраний у розмаяне простирадло, який носився туди-сюди коридорами, репетуючи, що спізнюється на тренування з крикету. 

Зрештою, вони спіймали його біля пологового відділення, де лікар поквапом дав йому снодійне. 

— Вгамуйся, синку, — сказав він. — Для нас це теж потрясіння, знаєш. Коли я востаннє бачив тебе, твоя голова була як розчавлений гарбуз. 

— Я спізнююся на урок крикету, кажу вам! — репетував Крістофер. 

Він прокинувся наступного дня в лікарняному ліжку. Матуся й Татко були тут, переглядалися поверх його ліжка, темний одяг і бакенбарди з одного боку, запахи і яскраві барви з іншого. Мов для того, щоб у Крістофера й сумніву не лишилося, що він пережив важку кризу, ці двоє дійсно спілкувалися між собою. 

— Дурниці, Косімо, — сказала Матуся. — Лікар просто помилився. Зрештою, в нього лише сильний струс мозку, і ми обоє даремно злякалися. 

— Шкільна старша медсестра теж сказала, що він мертвий, — похмуро сказав Татко. 

— Та вона якась оглашенна, — сказала Матуся. — Не вірю жодному її слову. 

— Зате я вірю, — сказав Татко. — Він має більше, ніж одне життя, Мірандо. Це пояснює штуки щодо його гороскопу, який завжди бентежив… 

— Хай їм біс, твоїм нікчемним гороскопам! — закричала Матуся. — Замовкни! 

— Я не стану мовчати, знаючи правду, — Татко також майже кричав. — Я зробив те, що мусив, і послав щодо нього телеграму де Вітту. 

Це явно налякало Матусю. 

— Яка негідна справа! —